Суспільство

Філозоп із конюшні

… І дідо розказував.
Про те, що кінь глибоко в серці має страх до нас. Той страх точиться в конячому племені з правіку, відтоді, як чоловік узрів у диких конях лише м’ясо. І нещадно їх вигублював, і пес, приручений служник, помагав йому їх полювати, заробляючи кістку.

Довгий був путь примирення їх у спілці.
Тому кінь служить людині не з охоти, як пес, а з примусу. Доля його така.

Притому наші потайні вдачі дуже схожі. Кінь, як чоловік, може журитися, тішитися, дурити, лінуватися, а може й віддано служити. На ньому можна гасати, але не чванитися перед ним. Якщо безоружно схилишся, то й він прихилиться до тебе в порозумінні й вірности.

Кінь упізнає нас по запахові, в якому вгадує наміри, міру приязні і доброї волі. Тогди він іде за нами, несе на собі і дослухається наших бажань…

Князь задумливо мовчав, дідо вів бесіду за двох.
Коновка пива підохочувала його. «З конем, ваша світлосте, належить вестися круто, але чесно. Так, аби впасти ’му в довіру. М’якою рукою і твердим серцем… Кінь вшитко розуміє, але не хоче з нами говорити».

Князь теж не хотів говорити, прощався махом руки, затуляючи киликом мальвазії сльозаве око.

Учбою передбачалося загнітити червака страху. Якщо спершу кінь здригається від пташини, що випурхнула з куща, то після вчиття бояться ті, що стоять йому на путі. Пересічна худобина ніколи не попре на людей, зате бойовий кінь не зверне в навальному наступі. Трощить усіма сорока пудами розігнаної ваги. Се величезне нищівне живе ядро, пущене вправною рукою верхівця. Без його оруди найрозумніший і найсильніший кінь – купа м’яса. А в єдности з кавалеристом се могутня потуга. Боги войни.

З кіньми ходили бродом, грузькими обмілинами, болотами, водили їх під низькими гілками, примушували перескакувати ручаї, колоди, ватри. Виставляли перед ними хиткі опудала з гостряками. Призвичаювали до гулюкання і гримоту, до запахів диму і крови. Осаджували на скаку, вчили брати вбік, скакати на задніх, аби верхівник міг замашно рубати наліво й направо. Все те робилося в тісній близькости, нога в ногу, голова при голові. Лише так щепиться тварині довірливість, непохитна слухняність.

«Ти, русине, не даєш коням старіти», – зацінив ті виправи оберст.

Мирослав Дочинець,
із книги «Мафтей. Книга, написана сухим пером»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.