Розмови про те, що хтось хоче викинути Олеся Гончара з української літератури — порожня балаканина, бо цього письменника не можна викинути з української літератури, як не можна викинути й Корнійчука (викиньте останнього, ніхто не зрозуміє, якою ж була українська соцреалістична література). Гончара треба адекватно оцінювати, тобто не створювати з нього ікону.
У нас є чудовий приклад того, як ікони не творять. Я маю на увазі Енциклопедію України в інтернеті, де є стислий, але адекватний образ української літератури від давніх часів до Незалежності.
І там є стаття про Гончара. Ця енциклопедія англійською мовою, бо вона є електронною версією 5-томної Енциклопедії українознавства, виданої впродовж 1984-1993 років за редакцією Володимира Кубійовича. Ми маємо зразки безсторонньої і справедливої оцінки тих письменників, яким довелося працювати в межах соцреалізму.
У статті про Гончара чесно сказано, що він є одним із найвидатніших українських письменників повоєнного часу, але більшість його творів відповідають вимогам соцреалізму. Хочу нагадати: Гончар не залишив жодного твору із шухляди, жодного. Усе ним написане одразу друкувалося і ставало предметом широкого обговорення в критиці, зазвичай позитивного. Критичних зауваг творчість Гончара переважно (крім «Собору») ні в кого не викликала. Критики знали, кого можна бити, а кого варто винятково хвалити. І після такого, різко регламентованого партійного функціонування критики, не варто було в незалежній Україні очікувати появи літературної критики, що виконує в першу чергу санітарну функцію, не визнає друзів і ворогів, своїх і чужих, а пояснює, що є добрим в літературі, а що графоманією або має певні недоліки.
І так наша критика функціонує й досі: кожен своє болото хвалить, а в тому болоті віз української літератури застряг. Але є надія, що так вічно не буде.
Роксана Харчук
