Ми вірші пишемо про те,
Як стати біля дум на варті.
Ми вірші пишемо.
Проте
Ми не завжди тих віршів варті.
О, є майстри писать есе,
Спресовуючи їх у строфи,
Де розмірковано про все —
Про галактичні катастрофи,
Про вірність, певність, хліб і сіль,
Про всі карпатські перевали,
Про сонце, вимите в росі, –
Аби розумником назвали.
І називають. Просто так.
Зі знижкою на хвилювання.
Забувши, де там простота,
А де – просте кокетування.
І ґеніїв тугі думки,
Здивовані прорікши вдруге,
Ми світимо – як свічники,
Як лампочки у півнапруги.
Не ми – то інші.
Так бува.
Приємно мудрість турбувати.
Та витираються слова,
Якщо невміло їх вживати.
Те, що великі прорекли,
Малим здається – не великим.
Слова хули чи похвали
Благеньким зв’язуючи ликом,
Ворушимо в рудій землі
Померлих ґеніїв примари.
Всі роздуми тисячоліть
Вихлюпуєм на тротуари.
Здається часом – ми ж бо є
Найвищим втіленням епохи…
І тільки іноді стає
Незручно трохи.
Тільки трохи…
(Віталій Коротич. Течія. К. 1965)
Вірш має власну біографію і не повинен піддаватися анатемі через біографію його автора. Слово завжди Слово, як людина завжди людина. І те, що ми викидаємо з літератури справжні слова лише тому, що автор не втримався у справжности долі, – свідчить про те, що ми ніколи не зрухаємо планки естетики і етики, бо 
залежні від кон’юнктури часу і кон’юнктури настроїв.
Віталій Коротич – постать контроверзійна, але постать літературоцентрична. А його листування із Дмитром Кремінем, опубліковане свого часу видавництвом “Фоліо”, є сливе канонічним взірцем епістолярного жанру, в якому проговорюються стратегічні теми культури і життя.
Оця рання збірка “Течія” вражає глибиною проникнення в теми вічні і надважливі для літератури. Коли на фейсбукові якась авторка затіяла обговорення: чи є у нас критика і критики, – се дешева підміна проблеми. Але живемо у час підміни понять, сенсів, мети. Тому є так, а не інакше. Але дивним чином залишаються у старих книжках Слова, які звучать ляпасом нашому вродженому флюгерству, і нагадуванням, що світ завжди має шанс, лише люди не завжди мають волю вибрати давно апробований шлях…
Не вихваляйтеся, що вам плювать на все.
Що був би хліб,
А Репіна й Ван-Гога
Нехай дурний у дім собі несе,
Що інша,
Не така у вас дорога.
Що був би хліб, і сало, і пшоно,
Штани, спідниця, курка і зарплата…
А щастя де?
Це, кажете, й воно,
Коли від провіанту пухне хата.
Що вам Сєров, сонати і сонети?
Ви в землю вгрузли міцно, мов стовпи.
Та ви усі оркестри із планети
Понищили б за десять мір крупи.
Не знати вам, що сонцем квітнуть далі.
То щастя наше (ваше – десь хропе).
І все ж – не та нам радість
Без печалі,
Яку приносять Врубель та Шопен.
І нам такі висоти зараз сяють,
Що геть відходять всі різкі слова.
Нащадки…
Ті про вас і не згадають.
…Тому ми світ
Звільняємо від вас.
Се не про Коротича. Се про ті “голі” правди, яких ніхто не приймає і яких нікого ці правди не збуджують. У цьому ґеніяльному вірші Коротича я б замінив лише слово в останньому рядку: “Тому ми світ // Боронимо від вас”. Бо “звільняти” – значить знищувати. Зло не знищиш. Той, хто вбиває Дракона – стає Драконом. Врівноважити ситуацію можна.
Все пригадую, як у січні 2019, дякуючи Михайлові Андрусяку, я зустрівся з Мирославом Симчичем, сиріч, сотенним Кривоносом (ми ще не знаємо усіх деталей його біографії). Так от пан Мирослав на моє запитання, навіщо йому Павличко, дослівно відповів: “Павличка має бути”…
Оця вся суперечка чи спроба дискусії, що робити з українською радянською літературою, здається, щось подібне обговорювали у Львові, – від совітського лукавого: українська радянська література має бути!
Инча справа, кого подавати в шкільну програму, і під якими коментарями, а кого у вузівські спецсемінари для вибраних.
Ми є рабами часу, кон’юнктури і “троглидних” настроїв. Хтось або вилікується, або ж піде, навіть не у засвіти: у засвіти йдуть ті, що сумніваються; вірні ідуть до Раю; троглодити стають землею, яка їх породила…
Євген Баран
