Про земляка писали, розповідали, дискутували неймовірно багато і щедро. А сьогодні – в день його народження – і поготів. Чимало є й тих, хто Василя критикує та бере, як мовиться, словесно за барки, допитується: чому, чому, чому?
Шкляр — не багатослівний, врівноважений, кожну думку ніби виважує на терезах: цупко мовить, як у нас кажуть – моцно. Перше враження – сивочолий та виглядає трохи втомленим, а вже потім — Шкляр радий спілкуванню.
Василь Миколайович утвердився творами не лише як письменник, на його вчинки і слова орієнтується молодь, чекають порад шанувальники творчості, українці. Справедливо підмічено: Василь Шкляр — літописець «несамовитої доби».
Різноманітні газети часто друкують його висловлювання: «Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями – жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто».
Як мовиться – годі шось додати.
Єдина моя світлина з Василем – це згарище його батьківської хати в селі Ганжалівка Лисянського району, коли, збираючи матеріали для енциклопедії «Черкащина», завітав сфотографувати.
Приєднуюся до численних вітань, земляче, нехай тобі здоровиться і пишеться! Душевно!
Віктор Жадько
