Львів — прекрасний навіть у своїй потворності. Йдеш якимись нетуристичними вулицями і мимоволі ловиш себе на тому, що почуваєшся то в Парижі, то в Будапешті, то у Празі. До речі, Львів зовсім не нагадує жодне з польських міст. У будь-якому разі, це не Париж, не Будапешт, не Прага і тим більше — не Краків.
Це — окрема маленька українська цивілізація. Її краса зовнішня — відображення цікавого внутрішнього світу.
У Львові нуртує думка.
Тут не зупиняється ні на мить справжня дискусія. Політична, мистецька, релігійна. Лише в місті Лева досі існує справжнє право і справжнє ліво, які ще в 90-их за ідею билися на ножах.
Тут живуть реальні негідники і реальні ідеалісти — у Києві різниця між ними часто невидима. У Львові вона теж не завжди очевидна, але останні принаймні тут ще не вмерли як мамонти.
Найяскравіші львівські політики у «Великій Україні» звучать карикатурно тільки тому, що медіа неспроможні показати фундамент, на якому ґрунтується їхня думка.
Найяскравіші львівські митці «Великій Україні» просто мало відомі, але жили б вони в умовній Франції, про них говорив би цілий світ.
У цьому краса і трагедія цього міста.
Воно – аристократ у родині простих роботяг. Дай, Боже, простим роботягам взяти найкраще в аристократа, а йому не розчинитися і зберегти себе в цій складній сім‘ї.
Тетяна Даниленко
