Який камінь ти б не підняв –
ти відкриваєш
тих, кому захистком стало каміння:
оголені,
вони знову сплетуться докупи.
Яке б дерево ти не звалив –
ти змайструєш
ложе, на котрім
знов з’юрмляться душі,
немов не здригалась
також і ця
епоха.
Яке слово ти б не промовив –
ним ти віддячиш
тлінню.
(Пауль Целан. Меридіан сонця /
переклад Петра Рихла. Чернівці. 1993)
Листок, бездеревний,
Бертольдові Брехту:
Що ж воно за часи,
коли розмова
є мало не злочин,
бо забагато сказаного
під замком.
(Пауль Целан. Поезії / Антологія українського перекладу
(переклад Леоніда Череватенка). Чернівці. 2001)
Один із перших перекладів віршів Пауля Целана я прочитав у збірнику «Поклик» 1984. То був вірш «Осокоре, ти в пітьмі сивієш» у перекладі Леоніда Череватенка. Але справжнє знайомство почалося з цієї непоказної збірки 1993 року у перекладі Петра Рихла.
«Дійсності нема, дійсність потрібно віднайти і завоювати», — поетичне кредо Целана гостро відлунює в мені. Так само, як і Целан, я міг би повторити: «Ландшафт, з якого я прийшов до 
вас, більшості з вас, мабуть, незнайомий. (…). Це була місцевість, в якій жили люди і книги».
Додам ще провокативніше: я живу не за календарем людським або ж церковним, а за календарем книжковим. У мене немає свят і буднів. У мене є світ з книжкою і світ без книжки. І цей, крайній календар, приймаю в себе і стаю його частинкою, бо у ньому немає втрат і прощань, а є ситуативне розставання, де повернення завжди залежить від тебе…
Целан — поет, який щоденну боротьбу зі світом розпочинав з молитви до слова і молитви словом. Це рідкісний дар і рідкісне уміння. Просто в один із днів настає пауза в словах, коли вона затримується, поет стає рікою. Тоді немає ні рахунку дням, ні рахунку болям і стражданням, — лише споглядання і тихий плин ріки у безкінечність…
Євген Баран
