Культура

Листи «письменника із затіння»

Наближається сороковий день відходу Петра Сороки до Вічності. Тож, надіюся, що з небес не осудить мене за оприлюднення кількох листів, які він мені написав.

В літературі я з’явилась «як Пилип із конопель», і довгі (як на мене) роки навколо моєї творчості утворився непробивний вакуум. Книжка за книжкою з’являлася на світ, а з боку творчих людей жодної реакції. Мене тішили відгуки читачів, але насторожувало мовчання спілчанців.

Кільком пропонувала свої твори, але вони передаровували їх комусь іншому, або заявляли, що жіночих романів не читають. До Спілки письменників заяву подала після шести надрукованих романів і кожні наступні два роки ще по два, але звідти також жодної реакції. Хоч за статутом декому вдається туди вступити маючи дві «брошури». Не відмовляли і не приймали.

Мене це муляло і я наважилася пожалітися Петру Сороці, щоб він пояснив, чому моїм творам приліпили визначення «жіночі», бо я їх такими не вважаю.

«Пані Ніно, я ніколи особливо не задумувався над такою дефініцією як «жіночий роман». Менше усього мене цікавлять жанрові означення. Коли я читаю Галину Тарасюк, Галю Пагутяк, Марію Матіос, Любу Пономаренко, Валентину Мастєрову (яких люблю), то забуваю взагалі про такі другорядні речі як форма, мене поглинає письмо. Ваш роман далекий від канонічної приставки «жіночий». Якби читач не знав, хто його написав, то міг би подумати, що чоловік. А які романи Ви називаєте жіночими? І чому Вас це так хвилює? Будьте вище цього. Зміст завжди знайде собі відповідну форму.
Ще також хотів би, щоб Ви пам’ятали: я не чистий критик чи теоретик літератури, я такий самий письменник, як Ви. А пишу критичні рецензії з почуття протесту, бо замовчують гарні книги. Це мій бунт як читача. І мене так само цікавлять відгуки на мої книжки, як цікавлять Вас. І мене не менше замовчують, ніж будь кого іншого, принаймні я завжди сподівався на більше. Та треба дякувати Богові й за те, що є… Петро Сорока».

Сказати, що цей лист заспокоїв мене – не можу. Але вселив надію, що рано чи пізно мої твори проб’ють собі дорогу і спілчанці також звернуть на них увагу. З роками я переконалася, що не всі, навіть знані письменники, полюбляють читати ще чиїсь твори, крім своїх.

Але всі ми, особливо початківці, чекаємо відгуків і зауважень досвідченіших товаришів. На жаль, після звернення до кількох «бородатих» написати рецензію на мій твір чула відповідь: «напиши сама і я підпишу». Тому в мене досі нема (окрім Ігоря Зінчука) рецензій. Я не визнаю рецензій на замовлення. Про це я написала в листі до Петра Івановича і згодом отримала відповідь:

«Шановна Ніно Іванівно, зворушений Вашим листом, делікатним сповідальним тоном, довірчою інтонацією. Вдячний за це, бо знаю з власного досвіду, що писати такі листи не так просто. І все ж це треба робити, боротися за щасливу долю своїх книг, в які вкладаєш душу. Я готовий зустрітися з Вами і поговорити про все якнайвідкритіше, бо всього не напишеш, хоча, чесно кажучи, мені завжди легше написати. Та от прикрість: завізно з часом.
Чому я ні разу ніде не згадав Вас? Але так може запитати ще тисяча письменників в Україні й кілька десятків у Тернополі. Прочитати все, що виходить сьогодні, немислимо – не вистачає ні сил, ні зору.
Я неодноразово наголошував у денниках, що не почуваю себе критиком і літературознавцем. Борони Боже! Я пишу тільки з почуття протесту, чому справжня література в Україні загнана в затіння. Я і сам письменник із затіння. Але я позиціную себе як прозаїк і частково поет. Мені подобається писати прозу. Але прозу мозаїчну. Люблю її над усе!!! І лінійні оповіді я майже не читаю, тим більше не відгукуюся про них. Не тому, що вони кепські, а тому що в мене інші зацікавлення і смаки. Та ще мені під 60 і я вже не маю очей на те, що не дуже люблю.
У мене є великі друзі в літературі й житті, які пишуть динамічні сюжетні твори і чекають на мій відгук. Назву хоча б Василя Трубая і Валерія Герасимчука, Григорія Цимбалюка (до речі, він в АТО) і Світлану Антонишин, Раїсу Талалай (мій особливий біль, рік тому отримав геніальну книгу «Я вийшла заміж за поета» і досі не написав нічого) і Тамару Севернюк… і я ніяк не спроможуся написати. Хоча дуже люблю їх як митців.
А ще ж мене просив хоч якось відгукнутися Борис Гуменюк. Це голос із війни, з вогню…. Не йде, нема часу…
Ви можете сказати: але ж ти пишеш майже регулярно про Дочинця і Шовкошитного. Так. Обидва видали у своїх видавництвах мої книжки. Дочинець успішно продає їх і регулярно надсилає гонорар. Я з цього живу. Це допомогає мені вистояти.
І Шовкошитний видав коштом видавництва два томики. «Шедевр» і «Жезл і посох». Коли вони щось просять – я реагую. Це життя.
Мені щотижня надсилають добрий десяток книжок. Це не козиряння, це факт. Я тону в цьому морі, хоча, що таїти гріха, мені подобається тонути… Я отримую не книжки, я отримую добрий настрій. Ось допишу цього листа і біжу на пошту, де, як мені зателефонували дівчата, чекають дві бандеролі – від Євдокії Дімарової (вона, до речі, теж чудова письменниця, написала книгу спогадів про свого геніального чоловіка) і від Лесі Степовчики.
Якби я прочитував усе, що отримую, то вже давно осліп би. Це так один зірковий актор сказав: якби я переспав з усіма жінками, що хочуть мене, то давно врізав би дуба.
Я мушу дозувати своє прочитання. Зрозумійте мене. Я на кожному засіданні Спілки майже кричу: кожен професійний письменник спроможний написати відгук на книгу колеги, яка його зачепила. Чому ви не пишете? Чому чекаєте, що напише хтось?! Помітите і відзначите когось, помітять і вас? Але всі мовчать як риби. Тому і нема руху, рецепції творчості, тому таке оглушливе мовчання, про яке так болісно Ви написали.
Звичайно, я мав би десь Вас і згадати… Мав би… Знаю. Але так уже вийшло. Однак життя триває. І на все, очевидно, час і нагода.
Тому… можемо зустрітися і поговорити як колеги, як люди близькі за духом і світовідчуттям. Я не проти. Може Ви мене й заінтигуєте своєю творчістю, змусите уважно прочитати. Зателефонуйте і домовимося. З творчим вітанням – Петро Сорока».

Я була втішена його пропозицією.
Невдовзі ми зустрілись і я передала йому свіжий примірник роману «Хочу в Тарасюківку». Знаючи його завантаженість роботою, швидкої реакції не очікувала, але він відповів на диво швидко:

«Шановна Ніна Іванівна, вітаю сердечно! Я прочитав Ваш новий роман. Можна сказати, на одному подиху, і, звичайно, маю певне враження. Ви цікавий оповідач. І це Ваша найсильніша якість. Цим вмінням володіє дуже мало людей. Це дається від природи. Я певен цього. Колись говорив мені Віктор Міняйло: «Запам’ятайте, друже, читачеві з наших книг западає в пам’ять тільки анекдот. Все інше він забуває». Міняйло і сам геніальний оповідач. Але вся річ у тому, Ніно Іванівно, що я не належу до тих письменників, які полюбляють сюжетні перипетії. Для мене сюжет – це дитинство літератури. Я люблю мозаїку і нині читаю тільки мозаїчні речі, упереваж щоденники. Дяка Богу, в світовій літературі мозаїчна проза набирає обертів. Бобен, Мілош, Уельбек, І.Во… Отож, ми з Вами дуже різні, але це не означає, що ми не можемо приятелювати і підтримувати один одного. Я навчився цінувати літературу різну. І кажу Вам відверто: Ви не просто заслуговуєте бути в Спілці письменників, Ви маєте там давно бути. Багатьох Ви перевершуєте, дуже багатьох, бо наша Спілка страшенно заграфоманена. Я готовий Вам допомогти зі вступом, якщо Ви бажаєте. Ви ж велика трудівниця, а я вмію цінувати людську працю, особливо працю творчу, надважку.
Ще скажу таке. Моя Галя захоплюється таким письмом, як оце у Вас, і донька, і зять. Тобто в нашому домі Ви здобули пошанувальників. Про інше, якщо бажаєте, поговоримо при зустрічі. Озивайтеся! Петро. 2015 рік».

Я чекала обширнішої характеристики свого твору і щоб краще зрозуміти його відповідь, перечитала в бібліотеці його денники. Він і мене запитував, чи веду я щоденник. Пробувала і не раз. За 15 років ледве 50 сторінок назбиралося… Про щоденник я згадую, коли в моїй душі «накипіло» щось таке, що лише папір може витримати. Тому вони ніколи не будуть надруковані.

Маю великий гріх, що не всі твори Петра Івановича прочитала. Тепер, читаючи його «Апокрифи лісу», починаю розуміти, що ми втратили Людину з вразливою душею, яка духовне ставила вище над мирським. Поки я «колупалася» в людських душах, щоб зрозуміти вчинки своїх героїв і виправдати їхні гріхи, він шукав спасіння душі у гармонії з природою.

Дерева і птахи Петриківського лісу надавали йому наснаги експериментувати з мовою і народжувати нові слова. Чи буде хтось ними послуговуватися колись – покаже час…

Жаль, що більшість письменників ми відкриваємо для себе лише після їх Великого Переходу. Петро Іванович відлетів з чистою душею і продовжить творити в райських оселях:

«Такий зелений стіл побачив сьогодні біля одного старого пня, і видалося мені, що то робоче місце невидимого ангела, який пише тут історію лісу незримим пером. А може, цей лісовий кабінет, над яким ще й аркою вигнулася ліщина, приготовлено для мене, щоб прилітав сюди працювати, коли стану душею?» (Апокрифи лісу).

Світла вам пам’ять, Петре Івановичу, і Божого милосердя!

Ніна Фіалко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.