Я ще не спізнився? Маю на увазі освідчення. Бо, хочу сказати, ця культурна подія весь час гріє мою душу теплими спогадами. Я мав шанс потрапити на «Коронацію слова» ще 2014 року зі своєю першою повістю, проте вирішив, що чекати дев’ять місяців — це забагато, що людей, котрі пишуть книги в Україні, душ сто, не більше, тож варто тільки розіслати мій рукопис у видавництва і до мене вишикується черга…
На мій подив цього не сталося, а потім невеликий наклад мого первістка я отримав у подарунок від вельми мною шанованої особистості, і шлях на «Коронацію» з моїм рукописом було закрито.
Є якийсь магнетизм у назві «Коронація слова» — вона притягує до себе. Тож я сів за другу книгу, одразу націлившись зрозуміло куди… І в 2018 році влучив у «яблучко». Статуетка переможця в моєму кабінеті тішить око і неабияк надихає. Та я не про це. А про атмосферу — ось що є головним і справді магнетичним у цьому літературному дійстві.
… Вечір був отакий, як сьогодні: теплий, тихий. Вже біля входу в КМДА починалось відчуття свята — своєрідне таке піднесення. На хідниках, що вели до зали урочистостей, вмостилась розмаїта купа людей — кожен щось вимагав чи просив від міської влади. «Ти ба, — подумалось тоді мені, –всі хочуть жити в Києві… А у нас в районі стільки хатів стоять пусками». Демократія, як любить казати пані Тетяна…
Я ще ні з ким не був знайомий, а Оля Фараон мене одразу ж упізнала — по фото. І це було перше відчуття тепла. А потім до цього додалися знайомства за фуршетним столом і розмови творчих людей, і — дзинннь! — тости за перемогу, і впізнавання відомих літераторів навколо, і нарешті «сурми заграли» — початок!
Чи хвилювався я?
Ні. До того ж, попри велику кількість люду, було якось… досить по-домашньому. Було цікаво. І ще — патріотично піднесено, особливо, під час ммм… дискусії пана Юрія з О. Морозом. «Це мої люди!» — подумав тоді.
Потім було нагородження, теплі слова вітання і надміру втомливе позування перед камерами. Отут я спочатку знітився, потім тихо дратувався. Бо бачив зі сцени, як котрийсь хлопчина з танцювального колективу наминав за нашим столиком мою фуршетну закуску, а я ж зумисно, з розрахунком, лишав її насамкінець!
В готельчику неподалік практично всю ніч не спав. Кондиціонера не було, тож ми з дружиною вікно лишили відчиненим. Спершу на мою, очевидно, честь молодь влаштувала імпровізований концерт, потім приїхала і довго грюкала сміттярка, а вранці прилетіли ворони й теж довго вітали мене з перемогою. Ну, де ще, скажіть мені, переможцю воздають стільки почестей?!
Що в результаті?
З видавцями я не домовився. Хтось із нас забагато хотів. Але три наклади (хай і маленькі) я все ж таки видав — на свій гонорар переможця. І в області мій історичний роман «Відступник» сприйняли на «ура». А читають його тепер від США до Японії, від Польщі до Греції. Такі відгуки!
Отож, коли одним словом, — Віват, «Коронація»!!!
Володимир Ворона
