Я ще не спізнився? Маю на увазі освідчення. Бо, хочу сказати, ця культурна подія весь час гріє мою душу теплими спогадами. Я мав шанс потрапити на «Коронацію слова» ще 2014 року зі своєю першою повістю, проте вирішив, що чекати дев’ять місяців — це забагато, що людей, котрі пишуть книги в Україні, душ сто, не більше, тож варто тільки розіслати мій рукопис у видавництва і до мене вишикується черга…
Дивна пригода сталася зі мною в лісі. До мене прийшла ящірка. Малесенька степова ящірка у лісі. Зупинилася і уважно роздивлялася мене. Було враження, що дивилася прямо у вічі. Знаю, що не можна брати ящірок до рук, бо вони хвости свої відкидають, рятуючись, але все ж не втрималася.
Пішли раненько на Житній базар за любистком.
— А звідки ви, — питає дядько, який стоїть, як посеред моря, у свіжій м’яті та мелісі.
— Із Києва, — кажу.
Мабуть, кожна більш-менш успішна людина, може сказати, що не вона вибрала професію, а професія обрала її. Так було і зі мною. Доки я, медалістка-випускниця Великомочульської середньої школи, що на Вінниччині, обирала дорогу в життя, а вибір у ті далекі і світлі радянські часи був величезний: від ланкової комсомольсько-молодіжної ланки буряководів, маляра-штукатура на комсомольських будовах, вчительки, лікаря – до космонавта, актриси і т.д. – професія вибрала мене сама.
