Багато «грішу» на наші школи — коли собі пояснюю подальше московщення або «неповномовність» дітей шкільного віку. І така проблема — через «формальність» україномовного статусу міських шкіл — справді існує.
Але протягом двох днів бачив три мовні сценки: в аеропорту «на Київ» і в Михайлівському монастирі «після хрестин». Досить прозорі сценки — з точки зору «сімейної мовної комунікації».
І напрочуд схожі.
Діти 8-12 років звертаються до батьків чи бабусі українською мовою, а ті автоматично відповідають по-московські, ламаючи мову власних дітей/онуків буквально на другій/третій фразі:
— Мама, а ти взяла з собою печиво?
— Нєт, ти уже єла пєчєньє…
— Бабушка, я ж поклав кóлесо в сумку (мабуть, шось від іграшки).
— Я нє відєла. Нєт там калєсá.
І т.д. У такому ж дусі.
Що буде думати про українофонію дитина далі, коли її батьки й рідні такі нестабільні у мовній поведінці? Чи не будуть і собі, не кліпнувши оком, ігнорувати українську співрозмовника — однокласників чи старших людей?
Ну добре.
Діти як тісто. А шо не так зі старшими?
У двох із трьох випадків відчув легеньку НІЯКОВІСТЬ батьків через те, що дитина так голосно, серед ЧУЖИХ людей, говорить до них українською. Якби то не була черга на реєстрацію, а домівка й диван, то може б мама й відповіла: «Не знаю де твоє печиво — та вже його й так наїлася».
Але «не на людях».
Звісно, це припущення. Але за ним маю впевненість, що навіть україномовні батьки подають якісь неясні й неписані правила ЯК і ДЕ варто/не варто говорити українською.
Методично, день у день прищеплюють речі, які потім ми сприймаємо у Києві як «парадокси».
… У маршрутці четверо. Мама з дитиною говорять українською. Водій із касиркою — теж українською.
Мама до водія:
— Астанавітє на астановкє!
Водій:
— Ґдє? Здесь?
Коротше, ніде й ніколи одним печивом не обійдеться.
Коло нього назірці ходитиме «пєчєньє».
І тут ніякий шкільний режим не зарадить.
Ростислав Мартинюк
