Саме сьогодні проминуло 21 рік відтоді, як відлетів до Ирію один із моїх перших учителів у світі поезії — Іван Іов. Йому було лише 52, але слід у літературі він залишив потужний. А ще був неймовірно щирою людиною і залюбки допомагав усяким поетичним зелепухам, яким я був, коли познайомився з Іваном.
«Припини «викати»! Звертайся до мене «Іване!» і все!» — почув я від нього, коли був дев’ятикласником і письменників ще вважав небожителями. А потім ми багато разів блукали Старим містом Кам’янця-
Подільського і розмовляли про все на світі, читали вірші і мріяли…
Багато моїх тодішніх мрій збулося.
Може, то й ти допоміг мені ЗВІДТИ, Іване?
І оцей давній вірш лише частинка вдячності за все, що ти мені дав.
Вітер недовіяний
(Пам’яті Івана Іова)
Сувій тривог розгорнуто на темне,
І хтось отверз дияволові кліть.
Земля стріляє травами у тебе,
Земля жадає гроз і лихоліть.
Пухлини гір, байраків гематоми –
Воно ж вартує, скільки не крути
Забути все і вибігти із дому,
Й завіятись, не знаючи куди.
Бо ти пішов. І це не перетреться.
Апостолам не можна так іти.
Є Кам’янець і є Стара фортеця,
Де наші та Устимові сліди.
Минуле передбачити не важко –
Чимало див накаркав з неба Див
І голосом загубленої пташки
Твою нову стежину освятив.
Якщо без тебе рай не дозимує,
То хоч би на часинку повернись –
Послухаєм, як вітер декламує
Сумну поему вулиць і криниць…
Сергій Пантюк
