Вона дуже вчасно робилася строгою — бабка моя. Не чула я від неї «бабських» приповідань, та навіть пліток про когось — ні. Мовчазна, лагідна і робітна муряшечка. Але вже як забороняла щось — то все! І от надворі свіжий і файний травень, а я маю виступати в хорі, і тому треба мати з собою вишиту сорочку. Саме мати з собою. Не знаю, хто нас, дітей 90-х, тому понаучував — не іти гонорово з дому у вишитому на виступ, чи на службу Божу, а брати — як змінну форму — вишиванку з собою. Всі чомусь носили «сорочку на виступ» в пакеті.
А бабчина шлюбна сорочка, яку вона мені якраз збиралася віддати носити — бісерна. Хто би таке носив у пакеті?
— Або йдеш від хати, так єк си належит, або виступай у тому свому спортивному — сорочков помітати я не дам.
Бабка була безкомпромісна.
І я вбираю вишиту сорочку, і спочатку іду дуже непевно — вона мені виглядає така яскрава, що лиш для сцени. «Шос з себе показує», — кажуть про тих, хто вирізняється… А відтак я у вишиванці на уроках, і вона, та сорочка в бісерні блавати, диктує такі небуденні думки… І так мені святошно, як прийшла додому з уроків, то терлася до бабки, ніби котє: «Ба’, я через вас була така файна»…
Знаєте, з того моменту я позбулася одного дитячого комплексу — бути не як всі. Навчилася бути яскравою. Вміти носити своє.
Аж десь в кінці двотисячних зайшла мода на вишиті плаття до церкви та й на весілля, а у мої 90-ті все виглядало трохи інакше. А коли я стала геть дорослою — група студентської еліти у Чернівцях одного разу просто прийшла на пари у вишиванках. А через кілька років ця їхня ініціатива переросла у… Всесвітній день вишиванки. І це справді вражає.
Того дня багато хто прийде на навчання, роботу чи деінде у вишитому. Хтось — щиро і гонорово, хтось — бо так сказали. І саме в цей день мені дуже по-особливому згадується моя бабка Маріка. Яка вчила мати український характер: знати рідний діалект, шанувати традиції і вміти носити вишиванку. Не як маскарадний костюм — начепити на півгодини і забути, а по-людськи…
Іванна Стеф’юк,
на фото — та сама сорочечка
