Дід Марка Черемшини, Дмитро Олексюк, був поважним кобацьким ґаздою. А внук Івась (саме таке справжнє імʼя нашого письменника) – його улюбленцем. «Ще я був малим приземком, як дід і баба справили мені всю парубоцьку ношу і капелюх з павами і онучі крашені і нараквиці вовняні та й брали мене до церкви, а не раз до містечка Кут або Косова. Я пропадав за дідом, та за його казками та співанками, та грою на флоярі», — згадує Марко Черемшина у біографії.
І ось приходить час науки. Спочатку малий Івась Семанюк вчиться в сільській школі, а згодом – в Коломийській гімназії. І саме там, у гімназії, шовіністично налаштовані вчителі (а гімназія була польською) починають жорстоко висміювати етнічний одяг юних українців. І в Івана Семанюка в голові гостра невідповідність: його все життя вчили, що вишита сорочка, бриль, киптар – це найкраща одежа, а тут кажуть, що в ній… можна свині пасти.
Семанюкові польську форму гімназиста таки справили, щоправда чув він у ній себе арештантом і страшенно соромився показатися в такому вигляді землякам. Збереглося фото Марка Черемшини, де він – уже студент 
Віденського університету, у вишитій сорочці, одягненій до піджака. Припускаємо, що цьому навчив молодого студента його кумир – Іван Франко, який, мабуть, першим одягнув вишиту сорочку до костюма-трійки (а не до народного одягу).
Наприкінці ХІХ століття вишита сорочка для проукраїнської інтелігенції означала не тільки традиційний одяг певного населеного пункту з відповідною символікою, вона стала своєрідним паспортом українця, тобто засвідчувала переконання свого власника. Такі тенденції поширилися після відомої «Весни народів». І так, вишита сорочка, одягнена елітою українства, дратувала тих, хто хотів би, аби українець встидався своїх традицій і культури…
Вишиту сорочку любили вбирати про свято Іван Франко, Микола Лисенко, Володимир Самійленко, Олена Пчілка, Леся Українка, Наталія Кобринська та багато інших відомих українців. Вони своїм виглядом засвідчували: «Українці мають бути сильними і красивими».
Дружина Марка Черемшини згадує, що оця звичка – носити вишиту сорочку до блюзи (піджака) – так і збереглася в її чоловіка. В саду теперішнього музею Марка Черемшини в Снятині (а тоді це був будинок, який подружжя спочатку орендувало, а згодом викупило у Соломона Маркузсона) письменник у неділю вбирався у вишиту сорочку і в блюзу, так шпацерував і набирався настрою. Так у неділю гуляв містом, а про будень вишиту сорочку носив рідко, а то й практично ні.
За нашими зіставленнями, збереглося єдине фото, де Наталя Семанюк, дружина Марка Черемшини, у вишиванці – фото зроблене під час екскурсії в Русові, куди Наталя привела поважних гостей після Музею Марка Черемшини. На ній – покутська червонєнка, хустка-метрівка по-молодицьки і покутський киптар «калинка».
Серед цікавих «вишиваних» експонатів нашого музею – вишита низинкою сорочка, котра належала одному з перших просвітян Косівщини, щирому другові Юрія Федьковича, дєдеві Марка Черемшини – Юрієві Семанюкові. Знаємо також, що уже повдовівши, Наталія Семанюк вела клуб вишивальниць, отже сама вміла і любила вишивати. А ще знаємо, що серце Марка Черемшини було змережане гуцульськими візерунками. Щоправда ті візерунки наносилися дуже боляче – тому називав він їх «карби»…
Іванна Стеф’юк,
наукова співробітниця Снятинського
літературно-меморіального музею Марка Черемшини,
письменниця, краєзнавиця, етнологиня,
кандидатка філологічних наук
