Повернувшись до України із мандрів, з’їздили в гості до Івана Семененка, надзвичайно сильного, але майже забутого поета «витісненого покоління». Не мали з ним змоги побачитися вже місяців зо півтора. Цього разу Іван Семененко трохи менше говорив про поезію (хіба в контексті «і звідки це береться?»), трохи менше реальних подій згадував — от хіба як вони з Олегом Лишегою у 1986 якраз напередодні Чорнобильської катастрофи вечеряли в Лаврі…
Цього разу поет був тривожніший, хоча й зовсім не засмучений, скоріше збуджено-радісний. Тривогу в ньому зраджували теми, які він піднімав, до яких повертався — теми управління людьми на відстані, теми реінкарнації та духів, теми Федерації (так він називає «рускій мір», який в його сприйнятті — не лише Росія в її кордонах), яка постійно лізе до України й не дає нам спокою.
Але була ще одна тема — спогадів про близьких. Іван Семененко часто нас запитує чи живі ті або інші поети старшого віку. Від нас від дізнався, що Михайло Григорів та Станіслав Вишенський уже не з нами. «Про них не казали по радіо» — так він сказав, довідавшись сумну новину.
Цього разу пан Іван найбільше згадував про Світлану Йовенко, а ще про Любов Голоту та Ганну Чубач. Питав, що ми про них знаємо, чи живі вони взагалі? Ми відповіли: пані Світлана та Любов — живі-здорові, а про пані Ганну, на жаль, не знаємо. Дивно й те, що до цих розпитувань він повертався кілька разів. Має в своїй бібліотечці їхні книжки, і, напевно, перечитує.
Але трагічною та містичною ця історія стала наступного ранку, коли Любов Голота написала на своїй сторінці у Фейсбук про смерть Світлани Йовенко через коронавірус…
Здається мені, що таких збігів не буває. Іван Семененко не має не те, що ноутбука, а навіть домашнього телефона. Зв’язок з ним єдиний — приходити на гостину. Мабуть, якесь тонке відчуття живе у ньому, якщо він зумів відчути цю тканину далекої реальності, її пульсації та розриви.
А ще Іван Семененко знову почав писати вірші про любов. До того ж римовані. Каже, так навіює собі почуття, знайомі в молодості. А, може, й повертає собі молодість. Дивно їх було чути від поета, що з середини 60-х обрав герметичні верлібри як спосіб спілкування зі світом. Але й чудово було усвідомлювати, що поет не зупиняється у дослідженні світу, і досі шукає іншу лінзу, крізь яку на цей світ дивиться, і не припиняє йому дивуватися.
Богдан-Олег Горобчук
