Поезіє, порятувала
ти плоть мою не раз, не два.
Ти голову оповивала,
коли палала голова.
Не хочу більше того дива –
я і в повітрі знав межу.
Прости, коли говорю: мстива,
але я знаю, що кажу.
(Василь Герасим’юк. Поет у повітрі. Львів. 2002).
У Всесвітній день поезії трохи поезії. Герасим’юк — сей моґур української поезії межі тисячоліть — є 
напівмістичним, напівреальним гуцульським богом з ріжними ликами і зламаним носом.
У його слові таїна, у його слові гірські потоки, у його слові боротьба гуцула з природніми стихіями. У його слові так багато любови, що дивуєшся, як у ньому прозирає ще й людина.
Головне, що цей Поет є.
Він у повітрі.
Ловіть його слово.
Євген Баран
