Чудесне зцілення дорогою не підлягає для мене сумніву. Видів не раз, як дорога вертала смак життя і саме життя, коли вже й доктори відреклися від хворого. Дорога – то рівномірний рух, освіжаюча змінність простору, втеча від часу, приволля воздухів, новизна стріч.
Ворона – хитра і сторожка птиця. Добуваючи поживу, щохвилі скидає голову, озирається. Хитра, а не розумна: коли хочеш бути непримітним – се кидається в очи. Не бійся просити – інакше як будеш дякувати?!
Корова носить два запахи – молока і гною. Годувальниця, що годує людину і землю. Навіть жебраки похваляються своїм інструментом. Що більше палиця погризена псами, – тим більше старець виходив світу.
В минулому житті кождий був якоюсь звіркою чи птицею. Так казали голди, з якими я промишляв у ломах Уссурійського краю. І мене розпитували. Я одказував, що, либонь, був качкою… Дуже вже воду честую. А ще, за малолітства, дуже шкодував сю птицю взимі. «Чому, солодкий, ревеш?» – журилася, бувало, мамка. «Бо качечкам студено в лапки…»
Хтось був левом, хтось орлом чи лебедем, а я – качкою. Мене розуміли, бо птиць у тайзі шанували. Коли хтось умирав, голди казали: «Птиця душі його врешті вирвалася з клітки і врадувано полетіла на волю, до райських озер».
Ліс і тепер зо мною. Правда, більше в провидінні спогадів. Незбагненно файний ліс уночи, в священнодійстві трьох чародіїв: місяця, воздуха і земного віддиху. Краса животворна. Княжа вотчина. Хоча ліс, один лише ліс, – без князів. Приказка про сову. Її почув я від познаймого німця в таборі. «Жила-була стара сова. Що більше вона жила – тим більше вона знала. Чим більше вона знала – тим більше вона мовчала. І чим більше вона мовчала – тим більше вона знала».
Се направду мудро. Чоловік говорить – час сміється. Ще про мовчання. Зерно зроджує хліб. Дощ зроджує траву. Камінь зроджує дім. А слова родять слова… Сорок тисяч літ мовчать мертві. А ми все говоримо, говоримо…
Бійся звикання. Не допускай у звичку нещастя. Поспішай устигнути. «Завтра» прийде раніше, ніж мине «сьогодні». Уникай переситу. Лише голодний знає розкіш смаку хліба.
«Діду, Бог є?» – питає моє доскіпливе дівчатко.
«Є, дитино, є».
«Де є?»
«А повсюдно, де не обернешся…»
«А чому Його не видно?»
«Ти молоко п’єш?»
«П’ю».
«А масло в ньому видиш?»
«Ні».
«Так і Бог розсіяний по всьому життю…»
«Діду, чому у вас сумні очи?»
«Я видів надто много людей. Більше, ніж дерев».
Ще дечому навчив мене Ліс. Ловець грізний і без стрільби. Тиша – грізна зброя. Тиша і холодна кров. Так і в нелісовому житті. Не обтяжуйте себе всякою марницею. Не стриножуйте вільну ходу. Легке й вітер несе. Віщую я проминуле в будучному. З-помежи іншого нерідко питають:
«І що буде в кінці?»
«Світло. Правда, чорне…»
«Звідки знаєте?»
«Пам’ятаю, що було на початку…»
Довіряй собі на кожному кроці. Не смієш не довіряти дарованим Богом силам. І смієш замість Нього судити себе. Розповідати – пусте. Инше діло – розказувати так, щоб кликати.
Всі наші слова головні – або поклик, або розрада. Два рушії потуги в рятівній рівновазі штовхають нас уперед. Се думки: «Хтось живе ліпше, ніж я» і «комусь гірше, ніж мені». Однакової сили потуги розвитку і самозбереження, бо в строкатому світі людей завжди знаходиться приклад захоплення і приклад самовтішання. Так і виживаємо, так і підносимося над собою.
Залізна сокира не рубала б дерево, якби дерев’яне руків’я не підштовхувало її в зад. Коли мовчкуватий Чан Бао не знаходив слів, аби мені щось роз’яснити, казав: «Нехай твоя думка стрінеться з моєю думкою – і стануть посестрами…»
Що довше ми були з ним разом, то більше розумілися без слів. «Коли нема тобі відповіді – сідай на камінь, – радив Кукумир, сам порослий мохом, як давній камінь. – Камінь мовчить – і ти мовчи. Камінь слухає – і ти слухай. Камінь знає більше. Камінь вічний».
Мирослав Дочинець,
“Триб. П’ятикнижжя про карпатського мудреця Андрія Ворона”
