Прочитав щойно новий роман Харукі Муракамі «Вбивство командора». Два томи, майже тисячу сторінок. Фабула і сюжет, приблизно такі. Перші 500 сторінок в романі нічого суттєвого не відбувається…
Наступні 500 сторінок в романі також нічого суттєвого не відбувається… Він нічим не закінчується, і нічому не вчить. В ньому немає головної думки. А також нема і ніякої іншої навзамін.
В романі є одна таємниця, але мимоволі і самі герої роману втрачають до неї будь-який інтерес, тому вона лишається таємницею сама собі й надалі…
Таємниця нівелюється нашою неувагою, ігнором… Через це вона втрачає свій привілейований статус, декласується, стає жалюгідною, маргінальною і упослідженою… Таємниця-бомж…
Чиста творчість, без домішок.
Муракамі пише так, як мороз малює візерунками на вікнах взимку… На вцілілих вікнах старої хати, де вже багато років ніхто не живе… Непринуждьонно. Просто, так належить! Чи баче то хто, чи — ні, морозові абсолютно по барабану…
І це — чудово!
Читайте книги, які нікого ні до чого не зобов’язують…
Віталій Чепинога
