Юрій Мушкетик згадував: «Стукав» у Спілці кожен другий?! Ні!!! «Стукали» майже всі за радянських часів, для того й Спілка письменницька створювалася. Але ти не знайдеш бодай одного мого підпису, бодай одного пасквіля чи доносу.
Намагався завжди жити за древнім правилом древніх антів, щоб через мене ніхто не одягнув чорного плаща. Звісно, що ми всі думаємо, що кращі, а щось робимо не так. І в мене гріхи є, я про них знаю, в деяких розкаявся.
Хтось недавно написав, що коли виключали з письменницької спілки Івана Дзюбу, то Мушкетик і Гончар навіть не прийшли. Я знав, що так буде. Сидів у куточку, але не виступив, адже це би означало автоматичне виключення. Так що гріхи є у мене. Я написав дуже багато книжок. Є щось краще, щось слабше. Щось і погане. Щось живе, а щось уже померло. Сподіваюся, що щось протримається у часі…».
Коли вперше зателефонував письменницькому корифеєві Юрієві Мушкетику у червні 2003 року, то почув у слухавці: «Ти молодший, тож приїжджай до мене на дачу у Кончу-Озерну».
Від київської зупинки метро «Видубичі» їду у напрямі Обухова двадцять хвилин маршруткою, а далі — через п’ять хвилин ходу сосновим лісом знаходжу потрібний номер.
«Ти, мабуть, голодний, так давай відразу до столу, дружина приготувала смачного зеленого борщу, з квасцю. А потім — поговоримо», — сказав гостинний господар.
А потім Юрій Михайлович зробив мені незабутню екскурсію славетними письменницькими дачами Кончі-Озерної.
«Мені давно тут незатишно, відколи з’явилися загорожі висотою понад три метри, — ніби оправдовувався письменник. — А колись навіть не треба було йти через браму, між сусідами були невеличкі хвірточки, через які можна було спокійно пройти вздовж усіх дач. Міг взяти пляшку домашнього винця, самогонки і зайти посидіти до кого-небудь. Але повмирали корифеї, рідня попродала дачі бізнесменам, які мають чотириповерхові чвораки з ліфтами і цілодобовою охороною. Ось ця письменницька цнотливість і творчий спокій за період незалежності порушився. Є тут і свої уже хороми «нових письменників». У мене одноповерхова будова, така ж, яка була у Наталі Забіли у 1952 році, коли придбав її у неї. Правда, з Забілою зналися дуже мало. Вона трималася завжди на відстані, дещо погордливо. Її батьки були поміщиками. У ті часи група жінок-письменниць міцно трималися одна за одну. Може, й правильно робили…
На письменницьких дачах уже можна чіпати меморіальні дошки попередників. Зараз об’єктом шпичкування став Андрій Головко, який мешкав тут. Думаю, даремно. Якщо і будуть вивчати ту епоху, то по Головку найперше. Хоч він пережив жахливе лихо — у приступі психічного розладу зарубав дружину і дитину…
Коли за вказівкою партії переобирали 50-ти літнього Гончара на 70-ти літнього Смолича уже з інсультом, Головко встав, ударив ціпком у підлогу і сказав: «Ноги моєї тут не буде!».
По сусідству зі мною жив Андрій Малишко — величезної прижиттєвої слави людина. Навіть Тичина, Рильський, Сосюра і Гончар значно поступалися йому. Неабияку роль у цьому відіграли його пісенні тексти «Київський вальс», «Пісня про рушник», «Вчителько моя», «Стежина», «Цвітуть осінні тихі небеса, а окрім цього він був гострий, міг цікаво і по суті виступити. За ним були ті самі біди. Коли Сосюру били за «Любіть Україну», Малишко як секретар парткому «притискав» його і запитував: «За скільки срібняків ти продався тим імперіалістам?». А коли помер Сосюра, на кладовищі у присутності усього політбюро Андрій Самійлович вийшов і сказав, показуючи пальцем на комуністичну верхівку: «Ось, хто тебе загнав на той світ!». Такий час був, що Малишко не міг висловити усе, що було в його серці…
Смолич жив тут. І Гончар, який після інфаркту боявся далеко відходити від своєї дачі, телефонував мені і ми прогулювалися разом.
Жив тут у літні місяці Микола Бажан — надзвичайно ерудований чоловік. Серед тих старших, яким доводилося робити всілякі недобрі речі, він і Дмитерко розкаялися. Хоч той же Корнійчук не зробив цього.
На дачі Корнійчук жив менше, частіше там бувала його дружина Ванда Василевська. Він міг сидіти у трусах на ганку, а вона — донька міністра закордонних справ тієї ще Польщі — здаля кричала, щоб він одягнувся. Телефонів на дачах колись не було. Коли помирав Корнійчук, бігли аж до Обухова, швидка допомога уже застала мертвим…».
Михайло Маслій
