Пішов у вічність Юрій Михайлович Мушкетик… Патріарх нашої літератури. Останній раз я телефонував йому на весні. «Я вже передчасний, Юрію. Вже не жилець. Скоро помру. Ось упав… Лежу. Дякую, що згадали!», — почув у слухавку.
А як було забути?
Адже першою товстелезною книгою, яку я прочитав українською мовою у юнацтві на зросійщеному Донбасі, був його роман «Яса» про козаків. Про гетьмана Петра Дорошенка та отамана Івана Сірка.
Роман захопив мене світом живої козаччини, запахом степової ковили, незнаним до цього українським буйним світом. Через цей роман я ставав Українцем.
Я перечитував книгу, виписував незнані архаічні та діалектичні слова…
Потім було знайомство з Юрієм Михайловичем. Підписування безлічі відкритих листів і звернень. Участь у громадсько-політичних заходах.
Гостини у нього на дачі в Кончі-Озерній.
Його розповіді про рідну Чернігівщину. Пошуки грошей для операції на серці. Я був тоді референтом у Юлії Тимошенко і зміг допомогти. До честі Юлії Володимирівни, вона виділила кошти класику та своєму сусідові по дачі. Потім я провідував його у Феофанії.
Усе це було…
А лишилися книги. Його слово. Воно буде вічно. Як і Україна, яку він так любив.
Царствуйте вічно, Юрію Михайловичу, як кажуть у Вас на прекрасній гетьманській Чернігівщині!
Юрій Дорошенко
