Культура

Микола Адаменко помер о 5-й ранку

Щойно стало відомо: у Сосниці на Чернігівщині, на 91-у році життя відійшов у вічність Микола Адаменко — письменник, політв’язень, учитель, краєзнавець, засновник сосницького товариства «Просвіта» імені Т.Шевченка. Про це повідомив його друг і земляк, недавній головний лікар обласної дитячої лікарні Олександр Карета. Микола Адаменко — знакова постать для Сосниччини: жодна творча дія не проходила без нього, його дослідження історії краю, винесення з-під спуду радянських заборон постаті міністра УНР Ковалевського та й навіть вірш про Скиданову сосну є вкрай важливими для розуміння цінності своєї землі.

Він народився 20 грудня (через те й Миколою назвали) 1931 року біля Сосниці, в селі Загребелля. 1950 року вступає до Київського університету — мріяв на журналістику, але довелося йти спершу на романо-германське відділення, а тоді — на українську філологію. У січні 1953 року його заарештовують, як він сам самокритично сказав: «Я писав віршата кволі і за них позбувся волі».

Які вони не були кволі, але було в них несприйняття колгоспної системи. Валив ліс на Північному Уралі і звільнений 1956 року, але реабілітації йому не дали, що й позначилося на всьому житті. Мусив працювати то вантажником, то обліковцем у тракторній бригаді, то бригадиром садово-городньої бригади. Лише 1962 року отримав реабілітацію — юридично отримав, але фактично на нього завжди дивилися владці з підозрою.

Закінчив Борзнянський технікум плодоовочівництва, поновився в університеті. Працювати його спеціально направили в етнічно російське село Полюшкіно на Новгород-Сіверщині і там, як він пригадував, хазяйка, в якої вони з дружиною Ларисою поселилися, називала українську мову панською, бо саме українською говорили в час УНР.

Потім учителював у Сосниці, де, зокрема, створив чудовий музей Довженка. Лише 1985-го вийшла його перша поетична збірка «Повінь», і я радий, що чернігівська «Просвіта» видала третю його збірку «Прагнення неба». 1988 року прийняли до Спілки письменників і Микола Петрович, уже пенсіонер, іронічно писав: «Я член СПУ і козячий пастух…».

Коли я працював у газеті «Комсомольський гарт», редактор Сергій Павленко ініціював публікацію повісті Миколи Адаменка, назва якої говорить сама за себе «Закон-тайга». Пригадую, що за дорученням редактора я ще носив її до цензора Зелінського (без натяків) перед публікацією. Повість згодом вийшла окремим виданням завдяки обласній бюджетній програмі, але шкода, що не пішла на всю Україну…

2005 року Микола Адаменко цілком заслужено удостоєний ордена «За мужність». Став почесним громадянином Сосниччини. Написав «Історію Сосниці та її довкілля». У видавництві Києво-Могилянської академії вийшло його «Вибране», а сам він продовжував друкувати та зшивати… саморобні збірочки, які роздаровував друзям і приятелям. Тішуся, що є такі і в мене.

… Микола Адаменко — дорога для мене людина. Бо від юнкорства районної газети «Радянський патріот весь час мав радість чути його думки, оцінки, набиратися філософського ставлення до життя… Доля наготувала йому багато мук — поховати двох синів не кожен витримає: пригадую, що коли він відходив від раптової смерті першого сина, казав: «Мене врятували «Моральні листи до Луцілія». Книжний чоловік був, книгою рятувався. Останні роки і він мучився від хвороби, і навколо його мучилися.

Тож тепер, очистившись муками, душа його полине до побратима — видатного перекладача Ростислава Доценка, до синів, лишаючи на землі дружину, доньку, внуків і книги. Останнє, що він свідомо хотів — сповіді в українського священика…

… Він помер о п’ятій ранку. Кажуть у народі, що коли чоловік помирає вранці — то він ще не нажився. Справді, він мав жагу до життя навіть у свої 90! Спочивайте з миром, Миколо Петровичу!

P.S. Як повідомив начальник управління Сосницької селищної ради Андрій Ткач, похорон М.П.Адаменка відбудеться завтра, з 12-ї години, з його дому у 2-у провулку вулиці Корнєва. Яку, до речі, тепер варто назвати ім’ям Миколи Адаменка.

Василь Чепурний

Катрени Миколи Адаменка, «ХД»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.