Культура

Микола Куліш з елементами КуКлуксКлану і лесбосу

«Художніка абідєть может каждый» — знайомий всім нам вислів. Але чому художник має право ображати глядача, я не знаю. Натомість саме таке враження склалось після перегляду прем’єрної вистави «Мина. Історія перевертня» у Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театр імені Ольги Кобилянської. Після вистави «Карпатський раж» я трохи засумнівалась в режисерському таланті Дмитра Леончика, але все ж таки пішла подивитись його наступну роботу за п’єсою Миколи Куліша. І це була необачність.

Напередодні вистави відновила у пам’яті саму п’єсу «Мина Мазайло». Отримала неймовірне задоволення. Бо п’єса настільки цікава, актуальна, смішна і сумна водночас, сучасна як ніколи, не зважаючи на майже сторічну свою історію. Кожен герой виписаний філігранно і чітко. Навіть мізансцени прописані самим драматургом. Режисеру залишається лише вдало підібрати акторів, зробити певні акценти і донести до глядача ідею, змусити або співпереживати героям, або сміятись над ними.

Але це не про режисерський підхід Дмитра Леончика. Бажання завалити виставу різноманітними «режисерськими знахідками» вже не вперше грає з ним злий жарт. Від Куліша залишився хіба що текст, добре, що він майже не спотворений, хоча частину його не чути через дивні костюми героїв чи то куклукскланівських, чи то якихось химерних істот. Принаймні мені не дуже хотілося би вгадувати, що саме мав на увазі режисер, вдягаючи на звичайних харківських міщан якесь незрозуміле вбрання.

Зрештою, в цій виставі всі герої трохи дурнуваті. Мокій, ніби єдиний більш–менш адекватний герой, який відстоює українську мову, хоче зберегти родинне прізвище і той був чомусь в червоних шортах , бряцав круглими залізяками і сіпався, немов у пропасниці. Сіпались, до речі, всі і постійно. Заважкі і громіздкі декорації, які мали б символізувати дзеркала, в які постійно дивляться герої, рухались по сцені з величезним скрипом, час від часу падали і взагалі відволікали увагу своєю нефункціональністю.

Хоча, думаю, у режисера зовсім інша думка. Навіть у такій соціальній п’єсі режисерові вдалось вкотре використати свої улюблені еротичні рухи, шест зі стриптиз-бару, лесбійські поцілунки тощо. Ну, осучаснювати, так осучаснювати! А якщо глядач не доріс, то це його проблеми!

Голосування за зміну прізвища курячими лапками, скелети, які світяться в темряві і грають ролі предків Мини (доречні були б хіба що на Хелоувині), тьотя Мотя на котурнах з мікрофоном, мухобійка, флейтистка, вона ж, схоже, і Муха, якої в п’єсі немає, дядько Тарас в костюмі супермена, з якого потім повилазив новорічний дощик — чого лише не було в цій виставі!

Не було лише Куліша!

Із-за бажання напхати виставу «оригінальними» режисерськими прийомами, втрачено головне. До акторів особливих претензій немає. Що сказали — те й робили. Хтось із задоволенням, хтось, можливо, не дуже. Але виникає питання до театру: ви справді маєте зайві кошти на дорогі декорації, костюми, які лише дратують? Такі вистави для півсотні людей в залі — це нормально? Скільки часу протримається така вистава в репертуарі, якщо на неї ніхто не буде ходити? Майданчик для режисерських ідей мав би бути, мабуть, не на сцені академічного театру.

Аналогічне питання хотілося б поставити і обласній раді. Все ж таки варто більше ретельно ставитись до репертуарної афіші обласного театру, повертати йому колишню славу і глядачів. Цікаво, чи дивився виставу голова обласної ради? Працівники управління культури? Я йду на виставу отримати задоволення, і як не пафосно це звучить – катарсис. І я не хочу сидіти і розгадувати ребус: а що саме мав на увазі режисер в цій простій і зрозумілій сцені? А він насправді задовольняє свої творчі амбіції.

Чому такий зрозумілий і сучасний сьогодні Куліш з темою національної ідентичності, української мови, родинних стосунків, кар’єризму, політичної ситуації внаслідок режисерських експериментів перестає бути зрозумілим молоді? Добре, що маститі драматурги померли і не бачать, що з їхніми п’єсами іноді виробляють молоді і талановиті…

«Страшно! Смішно!» — написано в програмці. Справді — десь так. Я би ще додала — і сумно!

Ірина Вишневська

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.