… було б. … Великому Поету України. … і хтозна, на які висоти підняв би Миколу час, чим би відзначив. …не лише премією Папи Римського, як за його молодості. …але …але сталось так, як вгадав Микола в 1965 році у вірші “Вмирають поети”, написаному на смерть В.Сосюри.
… ми ж пам’ятаємо його таким, як зліпила його лиховісна доля, яким він був у Вінниці поряд зі своєю ученицею в школі, в редакції вінницької “молодіжки” (на світлині), у моїй книзі-спогадів про нього з передмовою Івана Дзюби, виданої до речі, за рахунок обласного бюджету і за підтримки тодішньої очільниці департаменту інформполітики 
облдержадміністрації Світлани Василюк, і про наше з Миколою товаришування… ПАМ’ЯТАЄМО….
Михайло Каменюк
***
Вмирають поети в душі,
а потім в лікарні вмирають.
Ховають спочатку вірші,
а потім поетів ховають.
Поету копають яму.
Коли — знає тільки він сам.
В поезії — білі плями,
ще більше на серці плям…
Поетів вивчають діти
і слідчі десь цілу ніч.
І мертві поетам квіти
до мертвих кладуть облич.
На цвинтар за місто, як сніг,
вивозять на третій швидкості.
Глузують із друзів їх,
немов з історичної рідкості.
І ті над труною щось мимрять,
кого так діймають турботи,
що тільки поети вимруть —
не буде для них роботи.
На Байкових зимних схилах
падають сльози удавані.
І сняться поетам в могилах
на півночі зими недавні.
І білі ведмеді, ватра,
земляцьких кісток опилки.
поетів не стане завтра —
залишаться члени Спілки!
І як нам з-під криг тоді виплисти,
і хто нас запалить, хто?
Он знову на третій швидкості
помчало когось авто.
