«Щось би написати про це…» — пішла колами думка, прикрита неспішною розмовою, бо посвячувати у свої запорозькі спогади-видива я нікого не став, та й мене, думаю, не зрозуміли б. «Написати… Але навіщо? Кому воно потрібне?» Потім мене відволікли, дама з-за сусіднього столика попросила сфотографувати її зі супутником, і додумував я вже пізніше.
Відповіді так і не знайшов. Та це й не має ніякого значення»
(Павло Вольвач. Йога та інші)
Замість мандрувати – скс – лежу, читаю Вольвача. Процес читання у мене тепер може тривати тиждень-місяць-рік. Я вже нікуди не спішу, і нічого нікому не хочу доказати.
Читаю.
Щось є у вольвачевих спогадах-мареннях невловиме елегійно-ностальгійне, «миколовінграновське». Не про вплив чи залежність ідеться. Настрій і настрой. І мова. Чути її живе дихання.
Вольвач підійшов до тієї межі, за якою вже не читання, а смакування.
Євген Баран
