На першому курсі факультету журналістики теорію і практику журналістської майстерності нам читав декан Дмитро Михайлович Прилюк. Після курсу лекцій (мабуть, для заліку) потрібно було написати статтю. Звісно, всі старалися, в тому числі і я. Хотів написати хвацько, неординарно і закрутив щось таке, на кшталт – я в центрі сюжету, а навколо мене «крутяться» події, люди, мало не увесь світ.
Роман Валентини Мастєрової «Суча дочка» відбувся в українській літературі як помітне і яскраве явище. Він з того високого ряду, що «Вічний Іван» В.Міняйла, «Столітній Яків» В.Лиса, «Вербовая дощечка» Т.Зарівни, трилогія М.Дочинця «Вічник», «Криничар» і «Горянин», «Капелюх Сікорського» В.Даниленка … Це тяглість і продовження лінії «В.Стефаник – Григір Тютюнник – Василь Земляк», до якої проситься означення – неореалізм з магічними вкрапленнями.
«Щось би написати про це…» — пішла колами думка, прикрита неспішною розмовою, бо посвячувати у свої запорозькі спогади-видива я нікого не став, та й мене, думаю, не зрозуміли б. «Написати… Але навіщо? Кому воно потрібне?» Потім мене відволікли, дама з-за сусіднього столика попросила сфотографувати її зі супутником, і додумував я вже пізніше.
А це про Федорця розповів мені гробар Піняшко. Він, ще один чоловік та Федорцьо ставили стовпи під нову огорожу на сільському кладовищі. Жінки принесли їм перекуску і до неї. От вони сидять у холодку, перепочивають, і Піняшко мрійно мовить:
«Після смерті я би волів лежати під цією смерекою».
Ось що пише Боріс Джонсон в часописі Daily Mail: «Захід повинен бути сильним, покінчити з пустослівними заявами, зволіканням і якомога швидше прийняти Україну в НАТО. Жодна країна світу не зробила більше і не докладала більше, ніж Україна, щоб продемонструвати свою готовність до членства в НАТО. Жодна збройна сила не є більш ефективнішою, ніж Україна у використанні зброї НАТО.
