«… Це врешті – Різдво. Це – Різдво-воскресіння і це вознесіння на землю з небес»… 6 січня, на Богоявлення, день народження світлої пам’яті великого трудівника Слова Петра Сороки. Петро Іванович святкував би свій 68-й день народження… Не судилося… 5 червня 2018 року вранці Петро Сорока відійшов у засвіти, відійшов до Господа… Пан Бог відміряв Йому у земному житті лише 62 роки… Вже шостий рік Петро Іванович мандрує зоряними шляхами вічності…
Петро Сорока для мене – це Всесвіт, безкрайній і безмежний, це мільярди ще не вивчених, не досліджених, не прочитаних мною Галактик. Світ Петра Сороки – безмежний. Світ Петра Сороки сягає вічності. Світ Петра Сороки – Божий світ, з усіма Його болями, тривогами, радісними, щасливими і щемними митями.
Читаю його, перечитую і вкотре ловлю себе на думці, що Все Він знав про свій Перехід до Пана Бога, так багато писав про це у своїх творах… Здається, краще і влучніше про це і не скажеш… Так закінчуються його “Лісові псалми”:
Хоч горять край шляху явори,
Небеса і світ такі сумирні…
Я хотів би тільки восени
Відлетіти у Господній вирій.
Так, як відлітають журавлі
Крізь тумани й дощові накрапи.
Залишивши денник на столі
І в останнім реченні три крапки…
Я не літературний критик, не журналіст, не письменник і не поет… Я просто читачка, закохана в слово великого Трудівника цього слова Петра Сороки… Кожне Його слово проникає глибоко в душу і серце і залишається там назавжди… В книгах Петра Сороки живе Його світла Душа, Його Матінка-Україна, Його рідний край, Його Петриківський ліс, Його рідні Грицівці, Люди і той безмежний простір, який вміщувало в собі Його таке Велике, таке зболене Серце і така Світла, Щира і Неосяжна Душа.
Дивімось на світ очима Петра Сороки, згадаймо Його добрим словом… Нехай з наших книжкових полиць не зникають його вірші, проза, Денники, і тоді Він буде продовжувати мандри своїм Петриківським лісом разом з нами…
Життя Петра Сороки продовжується в його книгах, а книги Його мандрують світами… І доки пам’ятаємо і читаємо – Він живе серед нас… Вічна пам’ять і блаженний спочинок світлій Душі Поета… Вірю, на Небесах пан Петро молиться за мир, за Україну і за всіх тих, хто йому був дорогий і кого залишив на землі!
Цей біль, спресований віками,
Цей струм, який навідліг б’є,
Ці крила, цей хомут, цей камінь –
Ото моя душа і є…
____
Як помру, не зміниться нічого
На землі цій грішній ні на гріш.
Може, лиш посивіє дорога,
По якій я бігав босоніж.
Буде все як завше, як одвіку,
Хоч безсмерття є ще де-не-де,
Та до мене відійшло без ліку,
Й після мене стільки ж відійде.
Чим тут перейматися? Не треба!
Бог для нас не пожаліє див.
Відійду у той куточок неба,
Де пішли усі, кого любив.
Хтось зрадіє, хтось, можливо, ахне,
Будуть сміх і сльози, і жалі…
І напевно праці не забракне,
Як не бракувало на землі.
_____
Повільно сіло сонце, і мені
Лишилася, мабуть, якась година,
Щоб дочитати у самотині
При світлі денному святого Августина.
Таке безсмертне світло небо ллє,
Така любов в душі неопалима,
Що та година більша, як моє
Життя, яке лишилось за плечима.
_____
Ми ще живі. І це життя нас вабить,
Хоч вигрібаєм з болю та безсонь.
Ми лоєві свічки. Лиш хтось горить, хтось чадить,
Та палить всіх і спалює вогонь.
Життя собі сміється, бо прекрасне,
Тож не тримайсь од нього поодаль.
Подує вітер – і свіча погасне.
І буде жаль.
А може, і не жаль.
_________
Не раз і не двічі я скласти міг
Високу подяку свою:
Мій Боже, я знаю, що рай – це не міф,
Я жив у твоєму раю.
Там сяйво любові, там янгольський сміх,
Там вічність, мій Пане, але ж
Є чорна безодня і пекло – не міф,
У пеклі я мучився теж.
Коли ж у клепсидрі життя упаде
Остання піщинка німа,
Чи я не шукатиму світ такий, де
Ні раю, ні пекла нема.
_____
Морозне повітря обпалює вени,
Шалені ворони, як ртуть, його п’ють,
Вони не покинуть цієї арени,
Вони, як актори, красиво помруть.
Це січень, це стріча з вогнем кінецьсвіття,
Це свідчення Бога з незримим лицем.
Це в сніжному небі розщеплена вічність,
Що тихо на землю до ночі стече.
Це шанс промайнути найтихшою тінню
У світі, де повно банальних чудес.
Це врешті – Різдво. Це – Різдво-воскресіння
І це вознесіння на землю з небес.
Наталія Лисюк
