Поезія –
то не скульптури богинь
Із чистого мармуру
в залах вакханок,
Де гості статечні,
упившись над ранок,
Обмацають
білокамінний огень.
Поезія –
то кругові дзеркала.
Душа оглядає себе перед ними.
Являється те,
що було невгледиме:
Чи ніч за плечима,
чи проріст крила.
(Микола Тимчак. Співаниця. К. 1987)
Миколу Тимчака мав би чути на поетичному фестивалі “Золотий гомін”, що проходив у Києві вереснем 1990. Але чомусь не пригадую його виступу. Так само не був він поданий в антології “Золотий гомін”, два випуски якої підготував Анатолій Мойсієнко у 1991 і 1997 роках.
Антологію “Вісімдесятники”, в упорядкуванні Римарука я прочитав лише недавно, дуже рідкісне видання, і в Україні його не просто знайти. Так само не бачив я його у Рівному, куди декілька разів приїжджав на літературну школу “КУСТ”.
А Тимчак, мій земляк з Тернопілля, який все життя прожив на Рівненщині, є виїмковим митцем. Різносторонній талант: поет, різьбяр, художник, книжковий дизайнер, громадський діяч.
Першу книжку привітав Драч своєю передмовою. Драчеві можна багато закинути, але тільки не відсутність естетичного смаку і поетичного чуття.
“Співаниця” – один із найджерельніших українських дебютів 80-х. Такі поети, як правило, уникають шумовиння і галасу. Вони просто живуть у творчости і живуть творчістю. Не страждають хворобливими амбіціями, а творять красу, чеканячи її із людського болю, оправляючи довірливою інтонацією, правильно поставленим голосом.
Ця тріяда таланту, озвучена Драчем у першій книжці Тимчака, залишається універсальним вушком голки, крізь яку жодний верблюд-віршороб не пролізе…
Євген Баран
