«[…] Два роки (2006-2007) я був фактично мертвий — не рухався, не говорив. Тепер воскрес, завдяки моїй дружині, але нічого нового і обнадійливого не побачив.
У політиці й далі отаманствують чабани («Хай чабан — усі гукнули, — за отамана буде»), в літературі […] тонкосері й кривосцячки. Рильський писав колись: «Веселий песик на поїзд гавкав з радісним презирством». Мені веселі песики не страшні. Мій поїзд вже відійшов.
Даруйте за смутне та невеселе і не зважайте на старого. Робіть своє»
(з листа до мене Павла Загребельного від 10 серпня 2008)
Сьогодні був заскочений і розгніваний.
Первий курс — діти «нової української школи» — не вміють читати і не знають нічого, окрім «гаму і каку». Ніколи не чули про Загребельного (говорили про літописну традицію і про українських письменників, які у своїй творчости цю традицію продовжили).
Моментами втомлюєшся лити воду на порожній млин.
Євген Баран
