Звістка про смерть Анатолія Івановича Мельника запечалила неабияк, бо ми з ним перетиналися (як журналіст із посадовцем, першим проректором вузу, головою Чернігівської обласної ради і заступником голови ОДА) час від часу, злежно від редакційних завдань. Спілкувалися на виборах: він очолював територіальну комісію, а я входила до складу дільничної комісії. Толерантний чоловік, з вишуканим почуттям гумору, без гонору і понтів (даруйте на слові) на відміну від багатьох керівників, нижчих і вищих за посадою. Згадую з теплотою і вдячністю.
Знайшла «Деснянську правду» з інтерв’ю з нагоди Дня працівнивників освіти за жовтень 2010 року. Воно пам’ятне: писалося аврально, за день до поїздки чернігівських журналістів у Закарпаття, звірялося в телефонному режимі. Анатолій Іванович довіряв мені, отож не сумнівався, що дотримаю слова і надішлю почитати написане (цей жанр журналістики передбачає погодження тексту із героєм розмови). Говорили про завдання вищої освіти, про студенство, новітню систему підготовки фахівців…
Не побоявся критики, дав філософські праці, дисертацію, монографії . Анатолій Іванович був автором і 
співавтором низки підручників. У колишньому Чернігівському вищому авіаційному училищі навчав майбутніх пілотів історії та філософії. Надзвичайно цікавий, обізнаний і дотепний співрозмовник. Завершення розмови: намір написати філософський трактат «сучасним молодіжним сленгом».
Я була втішена спілкуванням, кінцевим результатом — публікацією , чудовим фото авторства Миколи Тищенка. Анатолій Іванович цілковито був згодний із написаним. Міг би (як буває, і повередувати). Додам, що заголовок «Зміст цінностей» не мій, а тодішнього редактора «ДП», який полюбляв оригінальні заголовки і міг приліпити їх до авторского тексту.
Коли вийшла публікація, Анатолій Мельник зателефонував, подякував і мені, і редакції та поцікавився: чи я на роботі. Дивувалися з колегами по кабінету, коли на його порозі постав герой діалогу з торбою гостинців. Розгубилася, подивувалася і… відмовитися не вдалося. Той презент — від душі, вдячність журналісту за сумління, відповідальність і багато за що. Я не прихильниця презентів. Нікого не закликаю віддячувати журналістам. Це згадка про ставлення поважних осіб до нелегкої газетярської буденщини.
Звісно, що колективно випили «шампанське» і міцніший напій, зїли цукерки. Не залежно від займаної посади, Анатолій Івавич був доступний: відповідав на дзвінки, передзвонював. Не сиділа годинами під кабінетом. Він поважав думку журналістів і не боявся спілкуватися.
Остання наша нехвилинна розмова була в іншому форматі — відповідального секретаря ЧОО НСЖУ і члена Спілки, якому треба було оновити квитки. За 4,5 роки секретарювання всяке було. Попри регалії і соціальний статус, він все зробив відповідно до вимог Статуту. Знайшов час, написав заяву (власноруч, а не доручив комусь із підлеглих (було й таке), приніс фото, заповнив карту, сплатив внески….
Шанувала його, поважала, була вдячна. Таких «безкоронних» керівників мало (хоча я вмію за себе постояти). Царства небесного Вам, Анатолію Івановичу! Згадуватиму з печаллю і сумом…
Ольга Чернякова
