Чотири роки тому, саме цього дня, 17 грудня, сніг притрусив поетові сліди. Вже не ходитиме Олег. Навіки пішов. Одначе навічно й зостався.
… Чогось, мимоволі, згадується мені, принагідно, невелика Ґудзева клітка з порцеляновою пташкою, з часів Юркового мешкання у Лишеги на столичному Княжому Затоні.
Прикінцевого червневого дня 2013 року зателефонував Олегові, аби її взяти. Юрко, якогось часу, десь на півроку, коли Лишега був в Америці, замешкав його однокімнатну квартиру (верхнім і нижнім поверхами сусідили Михайло Григорів та Евген Пашковський).
Після пам’ятного вечора по Іванові Козаченку в приміщенні Центральної Ради, що на Володимирській вулиці в Києві, Ґудзь запросив до себе на гостину. При свічці, богемно, пом’янули Івана, – вільно розсипана підлогою шипшина, кетяги калини, грабовий брус на всю довжину кімнати до цього прихильно спонукали, витворюючи своєрідне вечорове осоння.
… Того ж таки року, початком другого літнього місяця на поетичних читаннях «Липневий янгол» у Немиленській школі, де Юрко вчився, а потім і вчителював, я передав той дарунок до його, Ґудзевого, музею.
Листопадом місяцем, смертного для Олега року, кілька разів перетнулися з ним у музеї-квартирі Павла Тичини, у нашого спільного друга завідувача відділу фондів та наукової роботи Григорія Донця. Закавували. В розмові – природою – згадався Юрко.
«У мене лишилося чимало з його побутових речей, — повів повагом Олег, — книжки, занотовані думки в них, рукописи, записники, публікації». Домовилися, що Лишега все те, поступово, через мене, передаватиме до музею…
Одначе не судилося-не склалося: 17-го грудня 2014 року Олега Лишеги не стало. І, певно, треба робити все вчасно. І бажано – за життя.
… Востаннє перетнулися з Олегом в Інституті літератури, у Миколи Сулими. «Приїжджай увечері – погомонимо», – припросив Олег.
На Княжий Затон, 17, що на Осокорках, у 84-ту Олегову хату, дістався десь під 12-ту ночі. Олег просив, аби якомога пізніше: хотів попрацювати. Лишега зварив збірної поетичної народної каші. Дістав кальвадосового, на зернах, вина. Заночували до рана. Олег, при столі, хазяйнував. Я замешкав кухонну кушетку, що на ній неоднораз доводилося добувати наступного дня.
Зранку переснідали.
– Сашко, маю йти до Михайла, – мовив Лишега. – Біда з ним.
Михайло Григорів останнім часом узявся хазяйнувати, пильнувати яку-не-яку господарку і давати побутовий лад своїй однокімнатній оселі. Якогось вечора подався був під стелю – розібратися з електрикою. Як раптом «хеопсова» піраміда, що він її звів і яка підняла його «під небо», завалилася – Михайло опинився долі…
Лишега, що сусідив тут-таки, підняв, поставив, став допомагати-доглядати, позаяк травма, що її зазнав сусіда, була заважка і вельми: пересувався потому повагом, рухаючи перед собою овально-окружний медичний бруствер.
«… Він же не постукає, не гукне, не попросить. Ти ж знаєш. Відчуй. Здогадайся сам. Отож, мушу», — жартома кинув Лишега, коли прощалися.
Помер Олег Лишега у Дарницькій лікарні, на Червоному хуторі. У тій же лікарні, на тому ж таки Червоному хуторі, 4 січня переставився на той світ і Михайло Григорів.
Знакова лікарня.
Штабелями укладає українську поезію.
Гриць Донець дав Сонце: «Купив тобі, нарешті, Олегове «Старе золото», — каже, — в книгарні «Є».
Золото старе.
Одначе не потьмяніє. Ніколи. Про Олега Лишегу як першого лавреата премії міжнароднього ПЕН-клубу, його дисидентство, інші поетові поважні чесноти – хай уже хтось, інший…
Олександр Сопронюк
