Культура

Навздогін пам’яті: Володимир Михайловський

ЛИСТ У ВІЧНІСТЬ
Дорогий Володимире Іларіоновичу!
Пишу цей лист у лісі, в закинутій лісничівці, біля вогнища. Едіп ластиться до ніг, гріється біля вогню і самотнім зорям заглядає в очі.

Все він розуміє і все відчуває, може, глибше і гостріше ніж людина. У казані булькоче грибна юшка. Все так, як у моєму давньому вірші із циклу «Лісові псалми», який Вам подобався, про що говорили мені не раз.

Місяць над соснами.
Вогнище.
Пес.
Свіжими росами
Пахне з небес.

Димчасто й сумно
Снується імла.
Білка безшумно
Майнула з дупла.

Юшка булькоче
У казані,
Ніздрі лоскоче
Сичам і мені.

Світить багаття,
І небо – лляне.
Ось воно щастя
Вітливе,
земне.

Вітер пустує,
А сон каже: тси-и-и…
Завтра піду я
У глибші ліси.

Там, де немає
Слідів на росі
Душу скупаю
В незнаній красі.

Ви любили листи – особисті, призначені для утаємничого читання, й відкриті, розраховані на ширшого читача – часто зверталися до них, апробовували як літературну форму, що відкриває перед автором неабиякі творчі можливості, і за все своє творче життя написали їх, мабуть, тисячі. Листи свідчать про високий рівень Вашої духовності, адже вони, окрім усього, – це ще й молитва за душі добрих людей.

Тому і я вирішив звернутися до епістолярії, як найбільш сповідальної форми, тим більше, що наш діалог залишився начебто незавершеним – я так і не встиг відповісти на Ваш останній лист. Отож пишу тепер навздогін пам’яті, у вічність.

Не потерпаю, що лист не дійде, бо знаю, що немає межі між живими і мертвими і немає смерті, є тільки Великий Перехід, що чекає кожного з нас. Знаю, добрі ангели набагато швидше донесуть моє послання до Вас, ніж доносила колись звичайна людська пошта.

Нам не судилося зустрітися на білому світі. Так склалося. Але були листи і телефонні довірчі розмови, тож у мене таке відчуття, що ми, власне, зналися завжди.

Декілька разів я виривався у Чернівці під різним приводом і з надією зустрітися з Вами. Востаннє на виставку св. пам’яті Івана Холоменюка, але ми знову розминулися. Була в цьому якась ніби приреченість, невідворотна фатальність. Не біда. У вічності матимемо достатньо часу для зустрічей, задушевних розмов і спільних справ. Я не просто вірю в це, а знаю.

Не можу сказати, що добре уявляю собі який він, той божественний невидимий для людського ока світ і уявляю в яких горних околах Ви сьогодні перебуваєте. Ні, це не відкрито мені. Але я достатньо добре обізнаний з працями видатних візіонерів – від Данте до Джека Рока Лі – і маю принаймні уявлення, що таке Царство Боже і що таке вишні світлі світи. І беззастережно вірю найбільшому вчителеві людства Ісусові Христові та Його апостолам, які стверджують, що Господь приготував для людини таке диво, яке людина навіть не спроможна уявити собі.

Ви тонко відчували слово, служили її величності літературі й багато написали, що й нас поріднило. Я полюбив Ваші книги, а через них і Вашу душу, що світиться у кожній фразі, ба навіть у кожному слові. Мені й сьогодні подобається перечитувати написане Вами, чи просто торкатися руками книг, які майже щороку прилітали до мене з Буковини. В них багато світла, душевної теплоти, любові до світу й людей.

Особливо – людей.
Ваші розповіді про них – чудесні.
Вони глибоко психологічні, філософські, вишукано-естетичні і проникливі. Щоб писати так, мало знати людську душу і натуру, треба любити ближнього, відчувати єдність з нею, спільну відповідальність за все.

Ви завжди були охайним у слові, і це найприкметніша ознака Вашого добротного і вишуканого стилю. У Вас немає грубих, цинічних чи навіть скептично-холодних фраз, Ви ніколи не зловживали тим, що називається нецензурщиною і чим так важко хворіє сучасна література. Слово – рентген, і тому знаю як високо Ви стоїте перед Богом.

І ще, Ваші книги винятково красиві. Краса – Ваш ідеал.
Ви ніколи не дозволяли собі пустити у світ вутлу, незавершену, ущербну книгу. Книгу-голем. Ваші видання вражають обсягом, високим рівнем поліграфії і бездоганністю стилю. Це те, що називається гармонією форми і змісту.

Ваші книги приємно тримати в руках, мандрувати зором по їхніх корінцях і сторінках, відчувати, що вони живі й слово натхненно пульсує. Це хвилює душу. Ви були творцем довершених книг, уміли замкнути в них світло душі, яке залишилося на землі і сьогодні зігріває живих.

Ви були передусім журналістом, редактором. Це непроста місія. Але стиль Вашого письма не журналістський, не газетний, а художній, багатий на виражальні засоби, образи, архетипи і символи. Художність – золотий запас Вашого слова, і нині його рівнем перевіряється міра опірності часу, запас міцності.

І ще.
Ви поет за світовідчуттям і світосприйняттям. Ваші книги – це як гімн Буковині, тому дивовижно красивому краєві, який вибрала Ваша душа для земного життя. Безперечно, такий вибір випадковим не буває. Усе Ви віддали тій землі, оспівавши її велич і чарівність. Ваша любов до Буковини не патетична, не пафосна, а щира і глибинно-нутряна. Вона витримала випробування часом. Вірю, не минеться вона і у вічності, якою б та вічність красивою не була.

Що головне у житті?
Для чого воно дається людині?
Очевидно, щось винятково важливе має відбутися з серцем, з нами. Я називаю це становленням душі. Ваше становлення відбулося у слові й зі словом воно пов’язане назавжди. Це, може, найважчий, найвідповідальніший шлях. Адже, мовлено: слово – у Бога, і слово – Бог.

Хто може сказати, скільки душевних мук Ви звідали, скільки сліз пролили, чим заплатили за високий дар слова. Та головне – Ви вистояли у цьому непростому світі, не надломилися, не погубили безсмертну душу, а одрятували її для вічного життя. А Там усе тільки починається…

Наші земні дороги розминулися, та не розминуться дороги зоряні. Знаю, що кажу. І коли завершиться мій земний шлях, Ви зустрінете мене на Великому Переході, бо хочу цього і молю про це. І легко впізнаю Вас у колі інших друзів, творчих людей, зібраних ангелами як Господні. В іменах це відбито так: Дмитро Панцир, Іван Іов, Юрко Гудзь, Володимир Кафка, Степан Сапеляк, Микола Кравчук, Ярослав Павуляк…

Цей перелік можна продовжувати ще довго і він зайняв би не одну сторінку, тому зупиняюся. Скажу тільки: усі вони справжні лицарі слова і вибрані лицарі духу!

Вірю, що всі ви сьогодні мандрує зі швидкістю думки, як говорять про душу святі отці, і управляє космічною зодіакальною механікою, як стверджує блаженний Йоан, вірю, що продовжує читати книги, як запевняє нас Сведенборг.

Дорогий Володимире Іларіоновичу!
Ви тепер ближче до Бога.
Моліться за нас, щоб вистояти нам до кінця в цьому суперечливому і складному світі, як молимося ми, Ваші друзі і пошанувальники, за Вас.

На жаль, немає на землі простих хрестів. І нема легких доль. Є важкі або дуже важкі. Що вдіяти, таким перстом позначив цей світ Господь.

Земний шлях тернистий.
Але де терни, там і пелюстки.
Такою пелюсткою була і залишається на моєму шляху Ваша душа.

Петро Сорока
8 листопада 2014 року
Петриківський ліс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.