Дорогий побратиме, Мудрославе, Петре Івановичу!
Хочу, аби Ви знали: перший день Нового року я започаткував другим прочитанням Вашої ліричної повісті «Симфонія Петриківського лісу».
Чому? – запитаєте.
Відповідаю: так підказав мені новорічний сон. Ну, дивина якась, та й годі…
Сниться мені кольоровий сон. Такий світлий, такий барвистий!.. Маю таке відчуття, що ми з Вами вже третій день живемо посеред Карпатського лісу, неподалік нашого путильського хутора Дарадуди. Неподалік нас пасуться два гуцульських коники на маленькій полонині, що заблудила між стрункими смереками.
Її вже пантрує осінь.
Правдивіше – подих осені: при ясному місяці (це була ніч) нам це добре видно, бо лежимо собі на сухому сіні, яке ще не склали в стіжки, і зоремо в небо. Чомусь наша балачка зайшла про довголіття цих гір, як вони впливають на океанські припливи і відпливи, від чого залежить періодичне підвищення рівня води у морях і океанах, і чи мають вплив на нашу землю Туманності Андромеди і Оріона…
А потім по пам’яті почали згадувати (для чого?) всі планети і супутники Сонячної системи, які, якщо дивитися збоку Північного полюса, обертаються навколо Землі у напрямку проти годинникової стрілки. А нам чомусь все це хочеться розглядати збоку Карпат.
Небо перед нашими очима було неймовірно світле, хоч ніч гуляла горами. Місяць яснів, як сонце, а зорі такі ярі, що в нас сльозилися очі. Кажу, що таке переживаю (відчуваю) вперше. Чого б це?.. Ви кажете: «Це відсвіт нейтронних зірок». І я щиро зізнаюся, що чую про них уперше.
Розмова наша некваплива, спокійна, але прискіплива. Не пам’ятаю, що мене спонукало різко «вчепитися» за Велику Ведмедицю. Може, тому, що вона так вперто дивилася нам у вічі? А може, згадав кілька своїх спостережень зовсім недавніх?.. Кажу Вам: «Це сузір’я показує нам, особливо в останній час, що Земля втрачає рівновагу своєї осі і скособочується… А це щось дуже зле. Чи хтось врятує нас? Кут падіння стає помітним».
Ви зводитеся на лікоть. Бачу, це теж турбує Вас. А по хвилі кажете: «Якщо людство не знайде формулу порятунку, то Земля приречена. Тут треба поспішати».
Балачка наша така клопітна, ніби ми за все в отвіті. Довго говорили… Але десь під ранок таки заснули. Не знаю, скільки то часу минуло, але якийсь внутрішній голос розбудив мене. Таке в мене було відчуття, що хтось наказує мені глянути на небо. Я лежав горілиць, і це зробити мені було дуже легко. Те, що побачив, вразило настільки, що в мене перехопило подих. Трохи нижче Великої Ведмедиці спалахнули і раз, і вдруге (ніби стрічка) цифри і букви. До речі, дуже яскраві. Таких знаків було десь до двадцяти…
Господи, я згадав, що Ви поруч біля мене, і кричу щосили: «Пане Петре, вставайте! Вставайте!!! Дивіться, дивіться!» Але голос у мене десь пропав. Тоді я щосили торкаю Вас за плече: «Не проспіть… Дивіться!» І те піддоння сузір’я ще раз спалахнуло досить виразно буквами й цифрами. Навіть ледь-ледь затримало їх. Ви бачите це і з трепетом кажете: «Записуйте, записуйте… Може, це та формула, якої давно чекає людство?!» Я поспіхом виймаю блокнот, відкриваю ручку. Цифри ще раз спалахнули, але надто блискавично. Так, наче блискавка… Є – і немає.
Не знаю, скільки між нами тривало мовчання, те неймовірне очікування, але Ви перший порушили його: «Щось встигли записати?..» Хитаю головою, що майже нічого. Кілька букв і літер… І показую ті записи: L=а…f…M…c…10-11…V. Що означають ці цифри та букви з-поміж того довжелезного ряду? Я не маю поняття. Бо писав їх поспіхом. Навіть 10-11, мені здається, що то могло бути 10-14…
Ми ще мали надію, що ті знаки з’являться у відблиску небес, але ніщо не повторилося. І ми домовились, що і наступної ночі тут будемо, бо той небесний знак не випадковий.
Перестук кінських копит, що наближався, раптом насторожив нас. Хто о такій ранній порі до нас їде? Наші два коники, що паслися поруч, зачули те, і в два голоси заіржали, задивляючись на дорогу, що виринала з лісу. А потім знову заіржали… Ця коняча тривога і розбудила мене. Глянув на годинник – 3.52 ранку.
Десь не одразу збагнув, що це був сон. А коли й збагнув, то він ще довго тримав мене біля себе. «Що все це означає? – я запитував себе знову і знову. – Чому я не встиг записати те, що висвітлило небо?». І вже під обід вирішив перечитати (вдруге), а точніше – відчути у собі Вашу «Симфонію Петриківського лісу».
І знову сердечно кажу Вам, дорогий Побратиме: Ваша «Симфонія…» дуже велична, світла, вона дає людині відчути в собі ангельську чистоту і повернути віру до життя… Слухаєш її і серцем відчуваєш світ, що повен дива, в якому купається сонячний промінь, в якому яріють трави, що стали ладаном лісу, в якому піднебесні птахи п’ють росу з широкого листка лопуха… І справді, Ви маєте стотисячну рацію, коли пишете, що «в цьому зеленому царстві душа стає зелена-зелена», що «У лісі життя і смерть так тісно переплетені, що, здається, нема межі між мертвими й живими». Ось яка глибінь Вашої «Симфонії…»!
Зізнаюся Вам, Петре Івановичу, що 1 січня було для мене апостольським, бо Ви зробили таку ласку, що вдруге повели мене у Петриківський ліс, де дали привілля душі і подив для серця. Знаєте, цей ліс ніби розвидень поза крутизною року, що минув. Тут сповідуються всі радощі і найгіркіші прикрощі. Тут наструнюється душа, що тримає в руках скрипку життя… Яку мелодію вона зіграє для мене? Я дуже і дуже дякую долі, що пізнав Вас через Ваші мудрі, людилюбні книги, ті, які гейби сповідують нас перед порогом завтрашнього дня. Багато в них совісності, котра відчуває себе в отвіті за долю людства. На жаль, небагато зараз таких книг.
Ваші денники дорогі моєму серцю, бо вони вчать не впиватись заблуддям ні на крутій, ні на рівній дорозі, як то нині часто буває. Вони кличуть зводитись з колін, бо попереду ще не пройдені стежки. Ті стежки, що ведуть до Христа.
Недавно я сказав своєму знайомому, що збирався за межі України: «Не маєш сили зупинити себе, аби не стати поруч з Хамом, не маєш сили скинути з плечей журбу свою, на, бери читай книги українського Мудрослава Петра Сороки і він допоможе тобі збагнути, якою бути людині, пізнати любов до життя, навчитися слухати свою совість».
І подарував йому кілька Ваших книг «Знак серця», «Маленькі секрети»… Він збирався їхати на заробітки. Я побажав йому щасливої дороги. А ще сказав, аби ці книги завжди тримав при собі. Перед від’їздом він подзвонив мені (пройшов десь тиждень після нашої зустрічі) і сказав: «Дякую за книги. Майже закінчив їх читати. Багато в них щирості і мудрості. Беру їх з собою, аби вчитися слухати і на чужині свою совість». Вірю, що сказав, як думав. Правду сказав.
З Вашим мудрим словом і я виходив з найтяжчої операції, яка тривала 7 годин, а потім ще 17 днів годували мене трубочкою через ніс… І це ще нічого… Я йшов по лезу бритви «босими ногами» до надії, що Бог ще вділить мені крихту життя. Цю певність, дорогий Побратиме, разом із молитвою родини та щирих друзів додавало мені й Ваше слово. Пам’ятаю: «Що таке життя у моєму віці? Ще ковток повітря. Ще. І ще. І дяка Творцеві…»
А потім Ваші денники…
Читаю-перегортаю їх і сьогодні, бо маю в цьому потребу. Не раз бували дні, що суєта гейби скручувала мене в перевесло… Прийду додому, сяду за стіл і беру в руки будь-який Ваш денник (всі вони на стелажі поруч зі мною), і як той спраглий в полі стає біля кринички-мурованки та п’є з лопушка воду, так і я біля Вашої книги прихиляюся серцем і п’ю очима цілющі думки, які підбадьорюють, подають руку, аби не впасти в зневіру. Як ось і ці:
Носом буду орати,
Рватись з останніх жил,
Щоби колись сказати:
Я таки справді жив!
А минулого року втішився, що Бог обдарував Вас поетичною збіркою «Лісові псалми». Ах, яке це щемливе письмо!.. Йдете дорогою крізь терня, йдете по крутизні долі туди, де «вищої краси нема на світі, як ця земна мінлива красота», де «тільки тут я знаю нам удасться від оцього світу утекти»… Читаю-перечитую і думаю (не раз!): як може багато мовити людина, яка розуміє, що перед Христом, коли настане час, маємо стати чистими у Совісті і діях своїх. І я поділяю думку отого вчителя-філолога з Тернопілля, який стверджує: «Люблю читати денники Сороки, продумані й записані вночі, вони мені такий дарують спокій, як вранішня молитва при свічі».
Такими глибинними є і Ваші «Лісові псалми» – та щира, сердечна сповідь, котра стала музикою слова – симфонією душі і зігрівається енергією мислі… І не мучте себе, дорогий Побратиме, тим, що поліграфія збірки не вельми висока. Сьогодні прикрості ходять за нами, як облесливі тіні. Хай їм грець! Вони – наші яничари, шаблі яких завжди у відблиску рідної крові. А ще зваблюють нас подавати їм руку через позолочений капкан. Хай кривда не розслабляє Вас, а робить мудрішим, впертішим у своїй надії.
До чого це я?
Вірите, прочитав усі 55 псалмів на одному подиху і навіть не помітив отих поліграфічних похибок. Я одразу опинився на бистрині Вашого щирого слова, і підставив під Ваше слово і своє серце, бо мені теж це болить і я теж хочу попросити:
Боже безсмертний, навчи помирати
Без мук і агоній…
Найдорожчим є те, що Ви окреслюєте путівець, котрий приводить до осягнення істини.
Я читаю те, що пише вітер,
Те, що пишуть літо і зима.
І нема на світі кращих літер
І нема тривкішого письма…
Дорогий Побратиме!
Оце Ваше одкровення над, над- над, – усякою поліграфією і над тією брехнею, що переповнює наш український світ. Воно стає маяком не тільки для тих, хто в морі, а й на суші. Повірте, що Ваше слово для мене (і не тільки для мене!!!), котре читається на зрізі дня, це – потреба української душі.
Отож, дай Боже Вам сили і козацького завзяття при добрім здоров’ї написати і другу, і третю, і четверту, і п’яту симфонії, котрі б звабили людей пригорнутись до того простого і величного, створеного для нас Отцем Небесним, підтримали нас на дорозі до Христа, допомогли вистояти в любові і правді, аби нам не стати перед Отцем Небесним, коли прийде час, з опущеною головою, з порожньою тайстрою життєвих набутків за плечима.
А ще, дорогий Побратиме, хочу Вам звідомити, що я уже пішов з роботи, зі своєї дорогої редакції газети «Буковина», у якій пропрацював 42 роки. 20 із них – головним редактором. Пішов, бо вже й вік не той і після операції на гортані мова моя слабенька. А для редактора це важливий чинник. Як переношу цю розлуку? По всякому.
Є закономірність, яка природою означена. Врешті, дома мені не сумно. Роботи, як хвиль у відкритому океані. Десятки і десятки папок з начерками, з блокнотними записами багатьох сповідей очевидців гірких днів, і ще ненаписані новели, оповідання, публіцистика, вірші…
Робота в газеті, якщо чесно в ній працювати, окайданює весь вільний час. Бо відповідальність постійно висить над тобою. Я мовлю про це в глибшому розумінні відчуття свого обов’язку. Адже ми взяли на себе відповідальність більш як через 70 років повернути життя і назву Федьковичової газети «Буковина», національно одухотворити її вже з першого номера.
На жаль, ми мали багато супротивників…
Але я щасливий, що не зламалися. Вистояли! В редакції газети вперше запрацював відділ Національного відродження. Ой, багато пережилося, але й пізналося чимало. Газета тримала мене дуже близько до людей і з людьми. Боже, та тих навідин (і туди й сюди), якби хотів описати все, то й тисячу волових шкір було б замало.
Що мене тримало в газеті?
Я давав можливість людям виповісти на сторінках і болюче, і сокровенне. А водночас і самому поділитися з ними тим, що переповнювало моє серце. У всій відвертості заступитися за українську правду, нашу історію…
… Даруйте, що так багато написав Вам.
Але я слухався свого серця, і радий, що воно мене ще не підводить. В одному з листів Ви досить влучно підмітили: «Здається, ми з Вами навчилися розмовляти без слів». Це правда, але, як бачите, моє довге мовчання прорвало греблю і полинуло до Вас. І я радий, що так сталося. Бо оце написав, і ніби з церкви прийшов додому. Наговорився з Вами, якби біля мене стояли. І так небесно мені у вікні, за яким падає молоденький сніг – і на дерева, і на три синички, які раз по раз заглядають у шибку. Ніби хочуть вивідати чи вони цікаві для мене.
А для того, аби празник для моєї душі був ще різдвянішим, читаю вголос Ваші вірші для Галі, яка допомагає Вам бути таким, яким Ви потрібні людям і Україні. Читаю і торкаюся очима Чумацького Шляху.
Щиро Ваш
Володимир Михайловський з Буковини
9 січня 2013р
м. Чернівці
