Схоже, що фільм «Parasites» (Паразити) — то такий собі кіновирок споживацькому суспільству. Ідея притягнута за вуха, але якось же ж треба самому собі пояснити видовище, озвучене корейською, та ще й без англійських титрів…
Вирок подобається суспільству, судячи з реакції кіноакадеміків премії «Oscar».
Особливо сценарій має сподобатися власникам великих будинків, для яких сама будівля є постійним вмістилищем таємниць, і навіває стійке відчуття, ніби окрім родини власників у домі мешкає ще хтось. Та й не один, що зрозуміло з того, як швидко кудись зникають харчі з холодильника і таємничо збільшуються платіжки за світло, якого ніхто не споживав.
Щодо кульмінації та фіналу, маю зауважити, що європейська культура помітно вплинула на авторів. У них, як і у Шекспіра – «всі померли». Лише наш Вільям, брат, Шекспір давав глядачеві зрозуміти, чому і той, і той мають померти, а автори «Parasites» напустили на всіх amok під час дитячого свята, і одним махом обрубали десятки варіантів можливих кінцівок, які накльовувалися щасливими як для власників будинку, так і їхніх шаровитих співмешканців.
Не судилося. Купою трупів завалили все.
Підвал нагадував одночасно і катівню, і гондолу цеппеліна, з якої тато передавав на волю послання азбукою Morse. Коли ж той босий тато вибрався на світ Божий, і щиро мовчки обійнявся з новим власником будинку, я було подумав, що він зустрів своє alter ego, або ж так блудний син зустрічав свого блудного тата. Та я помилився: тата обіймав чужий рудий молодик, якого ми не бачили раніше. А його син, що ніби то загинув від двох ударів по голові п’ятикілограмовою каменюкою, уявіть собі — вижив. Ходить, посміхається, і розшифровує блимання ліхтаря.
Але то вже, схоже, замануха на сіквел.
А отримати наразі головний приз «Oscar», і за таке кіно?!, я вважаю справжнім досягненням.
Не шкодуйте плівки, друзі!
Знімайте з возика, що мандрує ковроліном від їдальні до кухні, і успіх вам забезпечено!
Володимир Сердюк
