Хоча українській делегації на одному із найпрестижніших кінофестивалів у світі, Венеційському, судячи з фотографій, святково, і весело. Ну звісно, цілий тиждень у Лідо: найкращі у Європі пляжі, справжнє італійське просєко, зірки Голлівуду, сполохи камер, вечірні сукні, макіяжі… Була не раз, тому знаю, про що пишу. І знаю, що повезли цього разу туди на чолі з керівницею Держкіно Мариною Кудерчук.
Ну, тією, що ініціювала знищення Довженко-центру, та за усунення якої з посади вже котрий рік бореться притомна громадськість, яка по-справжньому вболіває за розвиток українського кінематографу.
Собаки гавкають, а караван іде, — написав нещодавно на своїй сторінці один із її фаворитів, сценарист та новоявлений режисер Олександр Щур. Який теж злітав до Венеції, щоб представити там трейлер чергового скандального «Юріка», що так обурив маріупольців. На цей раз буде — Костік. Саме так звати головного 
героя чергової фальшдрами про нашу війну. Одного казахського волонтера, який жив в Бучі на початку вторгнення та бачив все на власні очі, перевозячи звідти біженців.
Хоча фільм називатиметься не Костік-Юрік, а гучно «Буча»… Тобто, художній фільм не про українських патріотів Бучі, не про бійців тероборони, які ледве не беззбройні боронили місто, не про ЗСУ, яке звільнило Бучу, а про російськомовного чоловіка, який перевіз близько двохсот бучан, переважно жінок на… російську територію, бо мав туди право проїзду.
Автор цього кіна, засвітившись у Венеції, вже повіз трейлер аж у канадське Торонто. Зрозуміло, що не за власний кошт. Щоб було ясно: Олександр Щур — сценарист 95-го кварталу. А головним фільмом, який представила українська делегація на чолі з панею Кудерчук, є не «Мирний 21», не «Обмін», і навіть не «Довбуш», а стрічка «Назавжди-Назавжди» про 90-і роки та про дорослішання якоїсь дівчини та її ровесників на фоні зруйнованого сересеру.
Щось подібне возить по менш значимих фестивалях Тоня Ноябрьова. Ну звичайно, важливішоі теми, ніж про дівчат з 90-х, зараз у нас немає. І світ, який і так не дуже поспішає нам допомогти у визвольній боротьбі, звісно, дуже здивується, що ми і самі не дуже цим переймаємося, дивлячись «актуальні» для нас стрічки та отаких веселих «творців», що приїхали із воюючої країни представляти українське мистецтво світовій спільноті.
Тому зі святом не вітаю. Хіба що варто подякувати Всесвіту, що українське кіно якимось дивом поки що живе… Як і ми самі…
Людмила Семенюк
