Чом ти засмучена, пташечко мила?
Де твоє пір’ячко, де твої крила?
Де твої зорі, розсипані з ночі?
Чом потемніли, заплакали очі?
Що тобі мариться, що тобі сниться?
Чорна ворона чи біла орлиця?
Де твої дивні весняні польоти?
Де твоє серце ручної роботи
те, що зліпив я із власного тіла,
як ти і мріяла, як ти й хотіла, –
з міткою-шрамом, краплинкою крові
і голосними в останньому слові?
Та не засмучуйся, пташечко мила.
Чуєш, то вітер – напнуться вітрила,
виростуть крила, літатимеш знову
сонцем над «і», янголяточко Мово!
Anatoliy Anatoliy
