Культура

Недобудована вежа Юрка Гудзя

Коли не буде влади,
насильства і покори, —
не доживем…
То нині хоч
не будьте холуями
у сильних світу —
хоч день один,
одну годину…
З отих врятованих
хвилин
сплетіть колиску для дитини.

(Юрко Гудзь. Маленький концерт для самотнього хронопа. К. 1991)

Не зовсім характерний для Ґудзя вірш, але мені близький. Як і цей: Вже ніч пройшла. // І знову треба жити // І вежу Вавілонську будувать. Найорганічнішою в прочитанні творчости Юрка Ґудзя (1956-2002) була (є) Ніла Зборовська (1962-2011). Споріднені душі. Творці Української Реконкісти. Її перші Апостоли.

Я познайомився з ними весною 1997 на конференції в Спілці письменників. Останній творчій конференції, яку Спілка провела перед добою Руїни, яка настала в її історії.

А в лютому 2002 мені затефонував Петро Сорока з Тернополя: «Ми тут з Юрком Ґудзем, він підписав тобі книжку («Замовляння невидимих крил») і хоче сказати декілька слів»…

Розмова справді була в декілька слів: вітання, про книжку прози, яку підписав, і з пропозицією написати відгук. Через днів 4 після цієї розмови знову телефонний дзвінок від Сороки: «Вбили Юрка Ґудзя. Тільки-но мені повідомили із Житомира».

Смерть дивна і не з’ясована по нині. Але Ґудзь залишається. Він є одним із перших в каноні української літератури після 1991 року. Її ПРОВІСНИКОМ…

Євген Баран

Спогадуючи Юрка Гудзя

Уперше я побачив його у «Вітрилах». Дуже гарна світла добірка поезій. Потім вийшла його перша книжка в касеті разом з Бориспольцем, Стах, Винничуком, Ребриком, Ільченком. Оскільки ми товаришували з Вікторією Стах, я не міг не надряпати реценжку на сесю книжку. А оскільки то була касета, то й реценжка мала характер касетної бомби. Проблема для критика – де друкувати? Надіслав у житомирський «АВЖЕЖ» і там вона і вийшла.

Про Юрка писалося так:
Юрко Ґудзь причисляє себе до українського авангарду, і має до того підстави. Про це свідчать сміливі експерименти над словом – «Немов», «Сонячний день», «Одного разу», «Хо», «Мантра першого зимового тижня». Гудзь у цих творах послуговується іронією та гротеском, при чому позбавляє слова зв’язку між собою і дивиться, що з ними буде. А з ними є новизна і свіжість пошуку.
«Жіночий портрет» дає знати, що Гудзь має глибокий ліричний талант. Ця лірика, як злива, захоплює зненацька.

На кого схоже
обличчя річки,
Закуте льодом,
прикрите снігом?
— На сон, що сниться
мені самому
про сон, що снився
мені малому…

«Урок історії» та «Коли не буде влади» торкаються — оригінально, і інакше, ніж Винничук, теми застою. З цієї теми виростає інша, трагічніша, ближча автору — тема втраченого покоління. Про нього йдеться у вірші «Він довго йшов». В іншому творі поет говорить:

... ми —
лиш відгомін
майбутніх партитур.

Це відкриття народжене у тривалій душевній боротьбі з самим собою. В результаті цієї боротьби маємо думку, варту справжнього поета:

Та треба йти —
дорога мусить жити
і після нас.

То правда. Правда справжнього мистецтва. Власне, книжка Ґудзя –тільки заявка на щось більше, на розвиток кращого. Я відзначив все краще, що мені в ній відкрилось. Усе гірше — за кадром. Бажалось би, щоб так було й надалі.

А уже потім при якійся оказії ми з Юрком познайомилися.
Найпам’ятнішою є наша з Бедриком поїздка до Житомира спеціально на круглий стіл по радянській класиці. Врублевський, Ґудзь, Сірик, а також перекладач сатиричного роману Геллера «Пастка 22» Микола Мещеряк, що страшно ненавидів Гончара… Розмова вийшла гарна – на березі Тетерева. Але так і не вийшла друком, чи вийшла уривком – не тямлю.

Потім усі зустрічі відбувалися у Київі. З ним було легко спілкуватися і було про кого: від Михайла Клименка до Гуліо Кортасара.

А ще, що архіважливо для мене – він цікавився иншими. Кожна зустріч – се подарована ним збірка – Анатолія Шевчука, Анжели Рюмшиної… Та найбільше він переймався доробком Олександера Рихлюка – поета цікавого, талановитого, небуденного, автора двох книжок, який загинув у автокатастрофі у Житомирі. Я ніколи його не бачив, мав тільки дві книжки, подаровані Ґудзем. Але поезія Рихлюка вартувала того, аби бути відзначеною у літпортреті поряд з Петром Шевченком-Біливодою, Іваном Козаченком, Василем Левицьким та иншими, що з волі Божої так рано відійшли у свій одвічний ирій.

Ув останні свої творчі роки він захоплювався малярством як складовою частиною прози. Я доволі скептично до того ставився. Його смерть прийшла як грім серед ясного неба.

Коли вбивають поета, се завжди прикро і сумно. Але як можна убити поета? Є його поезія, а у ній – його теплий погляд і гаряча кров його серця. Без доробку Юрка Ґудзя українська література неповна.

Роман Кухарук, «Літературний форум»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.