Днями переїжджав Великі і Малі Канівці, два сусідніх села на Черкащині. Типові степові села середньої Наддніпрянщини… Немов сховані серед безкінечних зораних нив самі від себе. В Малих — народився і виріс Микола Томенко. У Великих — Михайло Драй-Хмара. Драй-Хмара — один з великих українських поетів-неокласиків. Разом із Зеровим, Рильським, Бургардтом… На відміну від перелічених поетів, Драй-Хмара назагал майже невідомий.
Їхав, і думав: звідкіля в цьому безкрайому українському степу, де економлять слова, де мовчання чоловіка є чеснотою, де фактично не вживають прикметників і спілкуються здебільшого іменниками та дієсловами, як десь у центральній Мексиці, взялося отаке:
Вона жива і нежива
лежить у полі нерухомо.
Не зранять сонячні слова
передосінньої утоми.
Над баштанами сонні оси,
замовкли коники в стерні,
і ледве чуть, як в гущині
тече червоноките просо.
І дві копи – плече в плече –
над нею тужать злотомитрі,
а літо бабине в повітрі
комусь на смерть кошулю тче.
За магалою мріє млин,
немов проколотий метелик.
Не чути вітру з верховин:
ласкава тиша сон свій стеле.
«Червоноките просо… Злотомитрі. Кошулю»…
Драй-Хмара згинув у ГУЛАЗІ. «Немов проколотий метелик». Росія завжди вбивала чужу собі й незрозумілу їй (а тому й непотрібну) Красу…
Віталій Чепинога
