Рік тому, у травні, а саме 6 його дня, Ілля Чернілевський написав свого останнього вірша. Написав у Донецькому степу, посеред боїв. То був поетичний лист, адресатом якого була жінка. Сталось так, що адресатом почуваємось ми всі…
Ніби заповіт.
Щоб були ми живі, здорові.
Перемога була і мир.
Я дивлюся на плями крові
Я роздумую, хто є ми
в параної. У перегоні.
В лапах схованок і тривог…
Поправляю похмуро бронік.
Хай тебе береже твій бог.
А вже 7 травня Ілля на зв’язок не вийшов. Не виходить досі. Ні живим, ні мертвим. Відтак є якась крихітна надія на диво — посеред війн такі трапляються. О, якби-то!
Одне із див усе ж сталося — Ілля Чернілевський постає перед нами як поет найвищої мистецької проби. Кажу про це відповідально, перечитавши вірші, включені матір’ю Іллі, Ольгою Чернілевською, до книжки, що нині готується до свого побачення з цим світом.
Один із чільних мотивів поезій Іллі — він бачить, і чує, внутрішні історії людей, передусім свої власні, які не отримали дозволу колективної цензури на легалізацію — і залягли на дно. Відтак робота слова, робота поета дошукуватись втрачених образів, вони ж сенси буття. Затонув цілий світ, світи…
Навколо нас і в нас самих міріади атлантид. До них і дослухається Ілля Чернілевський. До них, до утоплених дзвонів… Піднімаючи на поверхню буття той подзвін, який завжди є печаллю за всіма, за кожним…
Як стрілки, що забули про хвилини.
Як кровоносні осені судини.
Немов всі їхні вірші, їхні рими
Нам промовляють Господа уста.
Саме життя виявляється, справді, суцільним потопельним дзвоном. Який не по комусь — по тобі. По тобі і твоїх почуттях, які незрідка виявляються такими примарними. І такими прекрасними, як Поет Ілля Чернілевський…
Він в дорозі до нас із Вами. Думаймо про Іллю — сьогодні, завтра, позавтра. Поети українські — вони завжди в обороні Вітчизни, на їх плечах, на їх Слові тримається небо над нами — не падає долу, і не впаде ніколи.
А ще думаймо нині про Ольгу і Станіслава Чернілевських, матінку й батька Іллі, про увесь їхній славний і безмежно талановитий рід.
Сергій Тримбач
***
І сонце встає
І говорить усім
Квітневу, палку і тремтливу промову,
Що скоро часи набуття, воскресінь,
Що вірити маємо ми в перемогу.
І палець правиці кільце обійма
Так міцно, неначе дитину матуся.
І чуючи залпи свинячих гармат,
Кажу собі впевнено:
Я повернуся
Це вірш Іллі Чернілевського, який він написав за тиждень до загибелі. Його тіло так і не знайшли, але мати — Ольга Чернілевська — через суд добилася визнання, що її син загинув, захищаючи Україну.
Я просто не знаю, як це страшне випробування пройшла нещасна матір, яка неймовірна сила є в ній.
Дуже важливо повертати тіла мертвих українських вояків в Україну, не можна лишати їх ворогу. Це потрібно не тільки родичам, це потрібно живим. Матір, що оплакує сина, навіть якщо не має його тіла на руках.
Роксана Харчук
