Розімліти, упасти, розкинути руки.
Яструб
у прозорій блакиті розтанув, пропав,
пустота.
В ситім гаморі рук, у розкритих
пащеках гасне,
пропадає мета.
Голоси… Та не янгольські. Ні. Мотори
загрузають у ваті просяклих підлотою
днів.
Коливаючись в небі пригадати,
як стрімко вчора
сонце біле майнуло у сні.
(Андрій Охрімович. Замкнутий простір. Коломия. 1993)
Ким є поет? Ангелом — Люципером? Чи все-таки Божим Творінням з чорним і білим крилом? Ніхто не дасть відповіді. Особливо, нині. У часи непоетичні й, взагалі, антигуманітарні. Коли йдеться про виживання, — гуманітаристику усі мали в дупі або й глибше.
Що робити поетам? Стоїчно писати? Стоїчно вмирати? Неронити? Цезарити? Гітлер’юнгердити? Нарешті, просто дрочити на світ?..
Ні. Твердо стояти у Слові. Бо лише воно здатне втримувати сенси, коли вже й надії на сенси нема.
Андрій Охрімович (1957-2022) — поет, один із тих «проклятих поетів», слово яких може освітити ранок, котрого ніхто не сподівається. Все инче про поета – брехня, не варта пліток.
Євген Баран
