Зі мною розмовляв Максим Рильський… Розмовляв упродовж двох годин під відеозапис. Розмову (я не перший і, сподіваюсь, не останній у циклі таких «Невечірніх розмов») буде виставлено на Ютубі… Думаєте, жартую? Нітрохи! Навпроти мене сидів Рильський… Рильський Максим Георгійович, онук літературного класика. Говорили про Рильського — в будинку, в якому він жив у повоєнні роки (тепер тут, на горі побіля Голосіївського лісу і Голосіївської площі, музей).
Я віддавна працюю в Інституті мистецтвознавства, фольклористики і етнології імені Рильського (бо ж він був його директором з 1942-го і до самої смерті у 1964-му), тож говорили і про це також. Я пригадав, як у 1956 році Рильський надіслав листа Олександрові Довженку, де похвалився: завершено роботу над «Нарисами з історії українського кіно» (справді, були такі видання — автори Андрій Роміцин та Іван Корнієнко). А ще — починається праця над монографічним дослідженням про самого Довженка (за кілька років потому Іван Корнієнко написав і таку книжку)…. Нині я завершую 3-й том «Історії українського кіно», він увесь присвячений Довженкові. А ще — колективна праця: Довженківський енциклопедичний словник», том 1.
У Довженка було, певний час, доволі критичне ставлення до Рильського. Хоча Максим Тадейович був одним з небагатьох, хто повівся достойно в ситуації, коли Довженка — з подачі Сталіна — цькували за кіноповість «Україна в огні». Потім стосунки вирівнялись. Колишній вчений секретар нашого інституту, Володимир Зінич, якось розказував мені, що під час своїх приїздів до Києва Довженко часто зустрічався з Рильським. Зазвичай у ресторані. Рильський визнавав тільки два — «Театральний» (навпроти Оперного театру) і «Динамо». З тієї ж оповідки: Максим Тадейович грошей із собою практично ніколи не мав, за ним записували — розраховувався він двічі на рік: одразу за всі візити.
Двічі чи тричі Зінич був свідком застільних зустрічей Довженка і Рильського. Випивали по чарці, починали згадувати минуле. Випивали ще по чарці — спогади теплішали. Після наступної чарки обидва незрідка починали плакати і чоломкатись. Емоційні люди були.
Довженко, судячи по всьому, рідко почувався щасливим. Одначе 5 листопада 1952 року був таки щасливим. Він од’їздив з Києва до Москви, на вокзалі його проводжали Рильський і подружжя письменника Смолича, Юрій та Олена. «… Максим Тадейович, — записав Довженко до щоденника, — чарівник і, звичайно, блискучий талант. Добрий! Його сміливо можна назвати Добрий. А се так багато. Перед обідом і під час обіду він був у променистому настрої, хоч я заплакав, коли Олена Григорівна почала грати Шопена, а мене Максим Тадейович назвав генієм. Я не геній, але поскільки много раз чув се велике слово про себе, подумав, що, може, й були в мені святі проблиски Прометеєвого вогню…».
У Довженковому щоденнику (13 вересня 1952) є відомий запис, така собі новелетка під назвою «Поет народу». Йшлося про те, як Поета (неназваний персонаж був якраз Рильський) проробляли на велелюдних «зборах» в Оперному театрі. Поет сидів собі в буфеті і поливав сум оковитою. Аж тут йому хтось сказав: ви би пішли до зали, послухали — про вас говорять. Він і пішов. Постояв, послухав трохи. А потім уся зала почула його філософсько-розважливу репліку: «Ви прийшли і підете, а я вже остався». Повернувся і пішов собі до буфету.
Вони остались — Рильський, Довженко…
Довженко переписав у щоденнику промовисту репліку Рильського на всю тодішню «гавкітню» шавок, від яких навіть тире між датами життя не лишилось.
Коли тривоги життьової
Тебе підхопить вітер злий,
По вінця сили трудової
У серце стомлене налий.
Нехай не виє самотина,
Як чорний пес за ворітьми!
Скажи крізь муку: я людина!
Зрадій крізь горе: я з людьми! (20 вересня 1952 р.)
Сергій Тримбач
