Великому українцеві нині — 299 років! Небагато українців заслуговують на титул «великий». Сковорода — один із них. Хоча й не зовсім зрозуміло, за які, власне, заслуги. На той час, коли він творив свої кордоцентричні пасажі, світ уже знав і крутіших філософів. Його поезія — заплутана й водночас наївна.
Викладач із нього, напевне, був гарний (ерудит), але педагог, схоже, не вельми… Для цього він був занадто нарцистичний. Чого варта запроваджена ним система оцінювання студентів, яка промовисто демонструє його мізантропічне ставлення до них: «тупъ», «весьма тупъ», «бестолковщина» і т.д.
Чи пам’ятаєте, яка головна думка найвідомішої сковородинської поезії «Всякому городу нрав і права»? Нагадаю… Вона висловлена у двох рядках: «А мні одна только в світі дума, как бы умерти мні не без ума». Інакше кажучи: люди займаються всякою фігнею, а мене мучить одне питання: як би дожити до смерті й не впасти в старечий маразм.
Він боявся старечої деменції!
І цей страх був настільки великий, що Сковорода навчився контролювати власну смерть. Коли відчув, що розум починає втрачати ясність і світ може зловити його, ще й сміятися з його слабощів, викопав собі могилу, ліг на лаві й віддав Богу душу. Світ його таки не впіймав.
Сковорода настільки не сприймав людей, що повністю присвятив себе вищим силам — Богові. Спочатку називав себе «рабом Божим», а потім доріс до «сина Божого». Тобто прирівняв себе до Ісуса Христа.
То чому ж він великий?
А тому, що сам себе таким вважав і силою своєї харизми переконав у цьому інших. Отже, аби мати такий вплив на людей, і справді треба бути воістину великим!
Володимир Ільченко
