… Ішли сніги. Імперія конала. А ти сидів у неї в головах. Тебе перемололи біль і страх минулого, яке давно настало – один із відчайдушних сіромах, забутих чи незнаних для загалу, залишених здихати у котлах.
Смеркалося. Історія народу, мов бидло під ударом палюги, звертала на протоптані круги у боротьбі за втрачену свободу. Ті ж самі споконвічні вороги, ті ж самі вовкулаки і заброди, що ріжуть без жалю і до ноги.
Герої передсмертного фольклору, чорнильниці кривавого листа – історія завжди така проста, її сторінки пише непокора, її перевіряє висота, з якої відкриваються простори і види на зруйновані міста.
Ішли сніги і гаснули об тебе, не досягнувши мерзлої землі. У голові лунали скрипалі, і ти курив 
без крайньої потреби. Усі ходили втомлені і злі, а скорбний капелан служив молебень, по вінця у зимі і у золі.
Змирившися з одвічною війною, ти сам перетворився на набій. Життя не заважає при ходьбі і у походах завжди із тобою. Ти дух залізняків і гамалій, і твоя доля буде непростою у вирі поворотів і подій.
Ішли сніги. За ними йшли шалені, тілами розтопивши льодовик. І по мосту з полеглої людви останні пронесуть свої знамена. А ти уже боям утратив лік і викашляв майбутнє, як легені, і виконав усе, що передрік.
Здихав гулаг. Агонія тривала. Смерділо м’ясом, порохом і злом. Цивілізація сповзала у розлом якогось потойбічного провалу. І агнець був призначений козлом. І це минуле знову не настало, як не настане й завтра, загалом.
І білий світ, біліший від паперу останньої кривавої зими, ще до світанку сходив на дими зруйнованих і спалених імперій.
… І ранок, переповнений людьми, підсаджував бійців на БТРи. Ішли сніги. Ішли за ними ми.
Олексій Бик
