Сьогодні маємо роковини по Василеві… Одинадцять років без Василя Кожелянка…
… Я добре запам’ятав ту мить, коли дізнався, що Василя не стало. Ми сиділи у потоках вербових гілок на похиленому стовбурі старої аличі, де ховалися від неймовірної спеки. Цей прихисток ми знайшли у скверику на схилі між школою і дитячим садочком на самому вершечку міста.
Мені зателефонував Богдан і повідомив новину…
Сьогодні зовсім випадково (а, може, й ні) ми йшли через школу, і я нагадав Олі той серпневий день…
Вже немає аличі, немає й верби…
Ми зі шкільного подвіря вдивлялися на сходи, схил і лише додумували покручену аличу і гіллясту вербу.
Минає усе: чи то був сон, чи то мара перегортала нашу пам’ять…
«… Нас розділяють
сотні міст вечірніх
а в світі
де осліпли радощі і смутки
гуляють дві душі
по золотій траві
без крови плачуть
без вина сміються
тримаються за руки
наче діти
і п’ють і п’ють
блакитне молоко» (Вались Кожелянко, «Золото в блакиті»)
Валентин Ткач
