Віка пішла 1 липня. В день народження закатованого російськими окупантами Володі Вакуленка, чий щоденник вона власноруч розшукала — і опублікувала. Так, ніби його власних сил – його власної історії – було недосить, замало, щоб свідчити перед небом і землею на всі потомні віки про нове Розстріляне Відродження. Я довго вірила, що цим разом ми його уникли – що заготовані москвинами при вторгненні «списки на знищення» для кожного міста, мобільні крематорії й мішки для масових могил пропали марно.
Віка перша з-поміж нас усіх впізнала цей черговий елітоцид, назвала його на ім’я – в тій самій передмові до Вакуленкового Щоденника, котру сьогодні цитують усі:
«…збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження. Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам’ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в 
очікуванні розв’язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину “Вальдшнепів” Хвильового, п’єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати…»
І ось тепер ненаписані твори Віки Амеліної — в тому самому ряду. І вона — там, серед них: її зустрічають Куліш і Підмогильний, Хвильовий і Зеров, Симоненко, Горська і Стус… І Володя Вакуленко — крайнім з ряду.
Високого їй неба на цьому найвищому з платонівських бенкетів. А нам усім – сил довести помсту до Перемоги.
P.S.
Це фото Віка попросила когось зняти на свій телефон торік у травні, на Варшавському Книжковому ярмарку. Знаю, що воно їй подобалось, – тож хай побуде тут.
Оксана Забужко
