Одна класна колишня киянка сказала віщі слова: «Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісів». Звати її було Ґолда Меїр. І так сталося, що ми споріднилися з євреями бодай на тому фронті, що існує лише дві країни і два народи в світі, яких хочуть знищити, щоб вони більше ніколи не існували.
Віка пішла 1 липня. В день народження закатованого російськими окупантами Володі Вакуленка, чий щоденник вона власноруч розшукала — і опублікувала. Так, ніби його власних сил – його власної історії – було недосить, замало, щоб свідчити перед небом і землею на всі потомні віки про нове Розстріляне Відродження. Я довго вірила, що цим разом ми його уникли – що заготовані москвинами при вторгненні «списки на знищення» для кожного міста, мобільні крематорії й мішки для масових могил пропали марно.
Віки більше немає. Росіяни прокинулися, вип’ють каву, сходять на роботу, заплатять податки, проспонсорують ще більше російських ракет і куль. Якийсь із них натисне на кнопку, чергова ракета полетить. Живіть із цим, громадяни країни, яку я ненавиджу. Ви ніколи не відмиєтеся від усіх цих смертей і смерті Віки Амеліної. Наша Віка була серед важко поранених у кафе в Краматорську. Вона була там із делегацією з Колумбії, ніхто з них сильно не постраждав. А Віка – так.
Найніжніша і найтепліша. Любляча. Співчутлива і безперервно включена в людські долі, драми, переживання, досвід, міста і місцевості. Homo Compatiens, як було в її книжці. Людина, що відразу ставала рідною. Не пригадую, скільки років я її знала. Може рік, може десять, може все життя. При зустрічі, у розмові приступала дуже близько, говорила очі в очі, обіймала і горнулась.
