Віки більше немає. Росіяни прокинулися, вип’ють каву, сходять на роботу, заплатять податки, проспонсорують ще більше російських ракет і куль. Якийсь із них натисне на кнопку, чергова ракета полетить. Живіть із цим, громадяни країни, яку я ненавиджу. Ви ніколи не відмиєтеся від усіх цих смертей і смерті Віки Амеліної. Наша Віка була серед важко поранених у кафе в Краматорську. Вона була там із делегацією з Колумбії, ніхто з них сильно не постраждав. А Віка – так.
Її швидко доправили в руки лікарів у Краматорську, потім – у «Мєчку», в Дніпро. Кращі лікарі боролися за її життя, і багато чудових людей брали участь в ланцюжку порятунку Віки. Але…
Я думаю, мало тих, хто не в курсі, хто така Віка Амеліна. Але хто не знає, я скажу. Талановита українська письменниця, яка минулого року почала писати також сильні вірші. Активістка й дослідниця, що їздила в гарячі зони збирати свідчення постраждалих. Людина, що вклала всю душу (і власні гроші, між іншим) у літературний фестиваль в Нью-Йорку Донецької області та місцевих підлітків, з якими вона там зав’язала ниточки.
Добра дружина і мама чудового хлопчика, вона завжди писала про сина з такою ніжністю, що ми всі його теж пізнали й полюбили. Та що там… ми й собаку її навіть заочно полюбили, бо Віка писала про свою «вовчицю» так, що хотілося разом із нею мняцкати цю білу шерстяну жопку.
В кінці липня ми з Вікою мали разом їхати в Карпати – у табір для підлітків з Донеччини. Віка мене запросила приїхати туди лекторкою, щоб «балакати про кіно вечорами біля вогнища», а потім «таємно пити вино і говорити вже про своє». Пропонувала взяти сина, щоб ми познайомили врешті наших дітей. Я зараз перечитую наші розмови – все таке світле, повне теплого ржачу або важливих справ. Останнє її повідомлення стосувалося контузії мого чоловіка. Віка написала мені: «Швидкого відновлення Чеху) Обіймаю тебе міцно. Вибач за недоречну дужечку після Чеху – повзу з 30-ма книжками на спині».
Світлий равличок із тридцятьма книжками на спині…
І ще чомусь таке я зараз згадала. Минулої весни ми з нею трохи поцапалися в коментарях у Фейсбуці (всі були наелектризовані, і я написала щось неадекватне, а потім Віка зайве ляпнула…) Але вона знала, що я в цей момент перебуваю в квартирі Софії Ч. Раптом пише: “Відкривай двері, я з пляшкою вина тут стою”. І ми миттєво помирилися, ну звісно. Дивовижна.
Тут на фото Віка у футболці з написом «Cruel Ukrainian Writer”. Це був жарт і її спосіб підтримати нас з Чехом та Чапаєм після дурацького скандалу в Нью-Йорку (вже американському), коли Маша Гессен назвала нас «жорстокими українськими авторами». Ми з Вікою тоді сміялися, що тепер називатимемося саме так. Хтось їй навіть футболку цю надрукував, і ми говорили, що треба зробити на цьому «бізнесочок». Але що ж. Я справді буду жорстокою українською авторкою і ніколи не забуду та не дам забути іншим, хто вбив нашу Віку. Лети, світла дорога пташко.
Ірина Цілик
