Переглянула фільм Скорсезе “Вбивці квіткової повні” (інший варіант перекладу назви “Вбивці місячної квітки” або “Вбивці квітки-місяцівни”), що є, мабуть рекордсменом за хронометражем. Можна сказати, що за одні гроші дивитеся одразу 2 серії фільму або 2 фільми. Звичайно, майстерність тут очевидна, але все у цьому фільмі іде від голови.
Думаю, Скорсезе не надто добре знає індіанців, не відчуває їх так, як знає різнокаліберних італійських мафіозі або так, як відчуває сутність американських злочинних морд і типів. До речі, у ФБ з’явилися протести щодо уживання назви “індіанець” на позначення корінних мешканців Америки. Ця назва цілком допустима. Головне не плутати з індійцями.
Якщо вже зовсім точно, то йдеться у цім фільмі про осейджів, котрі належать до народу сіу і були найбагатшими індіанцями у США, оскільки на їхніх землях знайшли нафту. А потім білі почали осейджів убивати через нафтові гроші. Скорсезе не тільки нагадав білим американцям про їхні злочини щодо корінних народів, а й створив епічне кіно з метою увічнити пам’ять про осейджів.
А ще це кіно сумне, бо в ньому любов до грошей виявляється єдиною формою вічної любові. Леонардо Ді Капріо, Роберт Де Ніро грають блискуче, а Лілі Гладстон зачаровує своєю красою. Завдяки любові, гідній поведінці і щирості вона бере гору над цивілізованими білими чоловіками-лицемірами, ідеалом яких є гроші.
І все ж мені витримати такий довгий фільм було складно. Стрічку варто було зробити динамічнішою і коротшою.
Роксана Харчук
