Все було так, як повинно бути… Бо я молилася і чекала. Знову дорогі і рідні люди, що тепер у Потойбіччі, приходили до мене. І водили мене, маленьку, квітучими і пахучими долинами мого чарівного дитинства. Коханий знову розсипав переді мною золотий пісок необмежених і прекрасних можливостей недавньої юності… І так було легко, затишно, спокійно і ніжно… Як буває тільки в цю неповторну пору людського буття…
Бачила ще багатьох незнайомих людей. Вони теж гуляли в тих чарівних оксамитових долинах. Гармонійні і красиві — дужі чоловіки, вродливі жінки, маленькі діти. Гадаю, це ті, що складали наш рід задовго до мене. І обʼявилися лише у Велесову ніч.
А можливо, ті, що відлетіли у вирій зовсім недавно — наші мужні захисники і невинні жертви цієї страшної війни. Це теж тепер наш рід. Наше рідне небесне воїнство. В цю ніч я всіх вас бачила, дорогі люди! Все було так, як і повинно бути, коли між життям і смертю така тонесенька межа…
Я всіх вас памʼятаю і люблю. Дякую за гостину. Вічний спокій вашим безсмертним душам… Але, будь ласка, міцніше тримайте межі наших світів! Дуже боляче втрачати…
Антоніна Палагнюк
