«Що буває, коли повертаєшся з роботи і заходиш у «Мак» (МакДональдс)?! Трапляються несподівані зустрічі…
Сашко Сопронюк тут влаштував автограф-сесію.
Відвідувачі їдять шкідливе і читають корисне…», — пише Ольга Скотнікова.
Зауважимо, що з Божою поміччю, здається, зрушився процес відновлення славного колись видання – газети «Слово» з її не менш легедарним головним редактором Олександром Сопронюком.
Це та газета, нагадаємо, яка робила «погоду» на світанні Незалежності, яка давала широку трибуну невизнаним і маловідомим натоді суто українським політикам, письменникам, митцям.
Багато з тих політиків і письменників, здійнявши ґвалт на тій трибуні, стали тепер упізнавані, тиражовані, з грошем у кишені. А, власне, трибуна, як це часто буває, лишилась ніби й не потрібною. Трохи надломилася, десь згодом затекла та напосілась шашелем…
Пам’ятаю, тим далеким часом один політик і поет, тепер маститий, надрукував у «Слові» вірш, за газету з яким у житомирській кав’ярні я віддав був 100 гривень… Самашечі гроші на той час!
Ту раритетну газету я, на жаль, не зберіг. Але досі пам’ятаю чотирирядок, що став не менш класичним, аніж тичининська «Пісня трактористки»…
Там так:
Товарищ Лєнін, я от вас балдєю
І хочу бути грамотним як ви.
Як ніч не пересплю у Мавзолєя,
То цілий день шось п’ю од голови…
Відтоді купа часу спливло.
Я дивлюся на Сашка Сопронюка з його відродженим – дай Боже! – «Словом», на цій свіжій світлині, такого серйозного і такого тверезого, і хочу, аби, як я колись, були ті, хто сьогодні дістане з пулярця не 100, а 1000 гривень і віддасть за його «Слово».
Розуміючи — за що й кому дає!
Леонід Ісаченко
