«За вікном високі жовті квіти. Гойдаються.. Вони у тому світі, де мене нема. Останні осінні квіти. Найвищі. Найяскравіші.. Над усім — на подвір’ї і аж до ріки у небі.. Я вийшов з відром по воду. Тепер я коло них: вищі від мене десь на голову. Я ніколи не стояв так, щоб наді мною погойдувалась велика жовта з темним осередком квітка. Листя темне, довге і шорстке. Шорстке стебло — доторкнувся — потиск жилавої шорсткої долоні.. запах густий, теплий.. Може, якийсь далекий родич соняшника? Ще раз торкнувся — тепла шорстка щока..»
(Олег Лишега. Високі жові квіти. 2021)
Це вже друга книга підготовлена, упорядкована Тарасом Пастухом. Перша — книжка віршів «Розлоге дерево» (2020). Обидві книжки укладені з тисменицької рукописної спадщини Лишеги, яка зберігається у його сестри Лілії.
У нас ще нема розуміння, що Лишега — це камертон українського художнього слова, перевірка його на справжність. Інший бік літератури. Чи, за словами Тараса Пастуха, проза Лишеги — проза «іншого берега»…
Книжка вийшла за підтримки шанувальників творчости Олега Лишеги.
Євген Баран
