«За вікном високі жовті квіти. Гойдаються.. Вони у тому світі, де мене нема. Останні осінні квіти. Найвищі. Найяскравіші.. Над усім — на подвір’ї і аж до ріки у небі.. Я вийшов з відром по воду. Тепер я коло них: вищі від мене десь на голову. Я ніколи не стояв так, щоб наді мною погойдувалась велика жовта з темним осередком квітка. Листя темне, довге і шорстке. Шорстке стебло — доторкнувся — потиск жилавої шорсткої долоні.. запах густий, теплий.. Може, якийсь далекий родич соняшника? Ще раз торкнувся — тепла шорстка щока..»
(Олег Лишега. Високі жові квіти. 2021)
